|
"МАРУСЯ". Початок
Вона й дома порається, вона й з батьком у полі чи громадити, чи жати; бо вже й Наум, дивлячись на неї, що вона стала розважатись, і собі повеселішав, і дума: «Слава Тобі, Господи!» [...]
Раз у спасівку, на третій день після Спаса вона пішла у бір за грибами. Напала на рижики, та так же їх багацько було; і хоч і побродила по воді, та назбирала їх повнісіньке відро і ще й кошик. От ще б то їх брала, та як же пішов дощ, та престрашний, як з відра, та з холодним вітром; а вона була ув одній тяжиновій юпці і свитини не брала. Що їй тут на світі робити? До села було далеченько, а дощ так і полива! Нігде дітись — треба бігти додому. Ішла, а де і підбігцем, та поки прийшла додому, так одне те, що утомилась, а друге — змокла як хлюща, так з неї і тече; а змерзла ж то так, що зуб з зубом не зведе, так і труситься.
З лихом пополам прибігла додому. А дома ж то мати старенька і усе собі немощна, не здужа піднятись і у печі затопити. Лихо, та й годі, нашій Марусі! Нитки сухої на ній нема, а нігде обсушитись; змерзла неначе зимою, а нігде обігрітись. Злізла на піч, та як не на топлену, так ще пуще змерзла. Укрилась і кожухом,— нічого! Так лихо-рад ка її і б’є.
Прийшов Наум, назирнув Марусю та аж злякавсь: Господи, Твоя воля! Сама як вогонь гаряча, а її трусить так, що й сказати не можна!
Подумав-подумав та й став Богу молитись. Се вже у нього була така натура: чи хоч трохи біда, чи радість є йому яка, зараз до Бога; так і тут. Помоливсь, перехрестив тричі Марусю і ліг собі. Прислухається троха: Маруся не заснула? «Дай, Господи, щоб заснула і щоб завтра здорова була!» — сказавши сеє, ліг і... заснув.
Тільки що у саму глупу північ будить його Настя якомога і каже:
— Подивись, Науме, що з Марусею діється? Стогне час від часу дужче... от усе дужче... аж кричить...
Наум вже біля недужої:
— Що тобі, Марусю? Чого ти стогнеш? Що в тебе болить?
— Таточку... батечку... Ох, не дайте пропасти... коле... ох, тяжко мені!.. Робіть що знаєте... колеть мене!..
— Де саме колеть, Машечко?
— Ох! ох! У лівім боці... Поможіть мені!.. Не стерплю...
Кинувся Наум, викресав вогню, засвітив світло, аж і
Настя вже встала; де та й сила узялась? До Марусі... а вона усе дужче стогне...
Що робити — і самі не знають... Сяк-так старі удвох затопили піч, укрили її кожухами... так кричить.
— Душно! Не влежу на печі... положіть мене на лаві... Ох, душно мені! Ох, важко мені! Болить же бік... ох!
Послали мерщій на лаві; узялись обоє старі зводити Марусю... Вона не здужа йти, старі не здужають її вести... спотикаються... Маруся стогне, плаче, а старі, дивлячись на неї, собі плачуть...
Через превелику силу дотаскали Марусю, положили на лаві, вкрили рядном, бо усе каже, що їй душно; а самі стали радитись, що з нею робити. Настя — пробі бігти до зна-хурки, щоб вмила або злизала; бо се їй, мабуть, з очей; або нехай переполох вилива, або трясцю відшептує; нехай що зна, те й робить. Так Наум же не тії, бо дуже не любив ні знахурок, ні ворожок... От він зараз дістав іорданської води та й звелів Насті, щоб нею натерла Марусі бік, де болить, і дав тієї ж води трошки напитись, а сам підкурював її херувимським великоднім ладаном, помоливсь з Настею Богу... аж ось і Маруся притихла, стала.б то засипати. Старі вже хотіли з радості гасити й самі лягати... Як тут вп’ять Маруся не своїм голосом закричала:
— Ох, лишечко! Коле мене, коле у бік, пече... Ох, трудно мені! Батіночку рідненький, матіночко моя, голубочко! Рятуйте! Поможіть мені!.. Смерть моя!.. Не дає... мені дихати!..
Бачить Наум, що зовсім біда, треба що-небудь і робити, схопив шапку, побіг до сусіди, розбудив, попрохав її, щоб йшла швидше на поміч до Насті. Не заходячи додому, пішов у город. [...]
Так-то старому швидко й дійти! Сонечко піднялось, тогді Наум дотюпав до цилюрика. Поки його збудили [...]
Як оглядів цилюрик Марусю, та аж зацмокав.
— Худо діло!
Довго того розказувати, як вона три дня так страждала! Що таки цилюрик лічив, а то він і німця привозив; і той і масть до боку прикладав, і чого то вже не робив!.. Так нема легше та й нема! І що далі, то усе гірш було.
Наум дав їм волю, що хотіли, робили; а сам, запершись, усе Богу моливсь; впаде навколішки, руки лама; як вдарить поклон, та з півчаса лежить і усе молиться: «Господи милосердний, не сироти нас! Не віднімай від нас нашої радості! Ріши мене усії худоби; озьми мене, старого, немощного, озьми мене до себе; нехай вона поживе на світі...» Далі закінча: «Да будеть воля Твоя святая зо мною, грішним! Ти усе знаєш, Ти лучче зробиш, чим ми, грішнії, думаємо!»
Підійде до німця, просить, руки йому цілує... виніс скриньку з грошима, а, мабуть, було у ній сот три рублів, і просить:
— Бери,— каже,— скільки хоч, усі озьми, усю худобу озьми, усього рішусь, у старці піду, тільки вилічи моє дитя; вона в мене однісінька... Без неї нащо мені жити? Не буде мені ніякої радості... хто мене догляне... хто...— та так і заголосить. Дарма що німець, та й він заплакав, і хоч би тобі копієчку узяв. У останній раз як був, і вп’ять чого-то не робив, а далі сказав:
— Нічого не можна зробити! — 3 тим і поїхав.
Моливсь Наум, моливсь... і що то вже плакав! Так і під-
плива сльозами. Далі вийшов із кімнати, подививсь на Марусю, бачить, що вона, як тая свічечка, догоряє, перехрестивсь і на думці каже собі: «Господи! Твоя воля святая! Прости нас, грішних, і навчи, що нам робити і як Тебе слухати?» Та з сим словом і пішор.
Іде і за сльозами світу не бачить. Позвав панотця, той аж здивувавсь, що така здорова дівка у три дні як занедужала, а вже й на Божій дорозі. Поки панотець прийшов з святостю, Наум вернувсь і, кріплячись, щоб не плакати, через велику силу каже Марусі:
— Доню, запричастимо тебе! Чи не дасть Бог швидше здоров’я?
— Я сього хотіла прохати... та боялась вас потурбувати. І вже здоров’я!.. Хіба спасення душі, коли б тільки швидше...— ледве промовила сеє Маруся.
Маруся прийняла тайни Христові, як янгол Божий; потім лягла, перехрестилась, підвела очиці угору і веселенько проговорила:
— Коли мені... така радість тут... після святого причастя... що ж то буде у царстві небеснім? Прийми і мене, Господи, у царство Твоє святе!
Панотець, посидівши і поговоривши дечого з Письма, пішов додому.
Як ось Маруся таки дуженько промовила:
— Таточку!., матінко!., а підійдіть до мене.
Он вони й підійшли. Наум бачить, що Маруся зовсім змінилась на лиці: стала собі рум’яненька, як зоренька перед сход сонця: очиці, як ясочки, грають; веселенька, і від неї неначе сяє. Він знав, до чого се приходиться, здригнув увесь, скріпив серце, а сльози, знай, глита, та думкою тільки так помоливсь: «Час прийшов... Господи, не остав мене!..»
Маруся їм і каже:
— Батеньку, матінко, мої ріднесенькі! Простіть мене, грішную! Попрощаймося на сім світі... поки Бог зведе нас докупи у Своїм царстві.
Тут стала їм руки цілувати; а вони так і розливаються, плачуть і її цілують. От вона їм і каже вп’ять, та так веселенько й усе усміхаючись:
— Спасибі вам, мої ріднесенькі, що ви мене любили!.. І кохали мене... Простіть мене, може, коли вас не послухала... або сердила... Мені Бог гріхи простив... простіть і ви!.. Не вбивайтесь дуже за мною, бо се гріх... та пом’яніть мою грішну душу... Годі ж, годі, не плачте... Бачите, яка я весела... там мені буде прехороше!.. Коли ж небудь треба і вмерти... Ми недовго будемо різно: там год — як часиночка... Бачите, я не жалкую за вами... бо скоро побачимось... Васи.. ох! Василечка мого як побачите, скажіть, щоб не вбивавсь... скоро побачимось... Я його дуже, дуже любила!.. Горішки мої положіть мені у руку, як помру, а платок верніте йому... А де ви? Я щось вас не бачу... Таточку! Читай мені... голосно молитви... а ти, матіночко... хрести мене... По-бла-го-словіть же... мене...
Наум став читати молитви, а Маруся силкувалася, та не здужала за ним і слова сказати; а він що скаже слово та й заллється сльозами, переплаче та вп’ять чита. Настя чи перехрестила двічі, та й знемогла і тут же впала. Сусіда подала Марусі у руку свічку і вже насилу руку розправила, бо вже стала застивати... От вже і гласу її не стало чути... Наум нахилився та над ухом її голосно чита «Вірую во єдиного Бога» та «Богородицю»... а се вона — зирк очима та й сказала голосно:
— Чи ви чуєте?.. Що се таке?
Наум впав навколішки і каже:
— Молітеся усі! Янголи прилетіли по її душу!
Далі Маруся ще спитала:
— Чи ви бачите? — та й замовкла... здохнула важко... тільки й промовила: — Мати Божа!., прийми...— і упокоїлась навіки!
Наум кинувся до Марусі, припав до неї, вицілував їй руки, щоки, шию, лоб і усе приговорює:
— Прощай, моя донечко, утіха, радість моя! Зав’яла ти, як садовий цвіток, засохла, як билинка! Що я без тебе тепер зостався? Сирота! Пуще малої дитини. Об дитині жалкують, дитину приглядають, а мене хто тепер пригляне?.. Тепер ти у новім світі, меж янголами святими, знаєш, як мені тяжко, як мені гірко без тебе: молись, щоб і мене Бог до тебе узяв! Закриваю твої оченьки до страшного суду!
Не побачу у них своєї радості більш! Складаю твої рученьки, що мене годували, опарували, обнімали...
Він би й довго коло неї вбивався, так тут сусіда підійшла та й каже:
— Пусти, дядьку, вже ти її не піднімеш; а ось прийшли дівчата убирати Марусю; ти йди та давай порядок, бо, бач, Настя безчувственна теж лежить.
Наум став над Настею, вп’ять гірко заплакав та й каже:
— Уставай, мати! Дружечки прийшли, нехай убирають до вінця нашу молоду... а я піду лагодити весілля!
Пришедши він до панотця, не зміг і слова сказати, а тільки що плаче так щой Господи!
Пішли у церкву, піп став служити панахиду, а по душі звелів дзвонити.
Увішедши Наум у церкву, так і пав перед образами, та й моливсь, що таки за впокой душі свого дитяти, а то таки, знай, узивав:
— Господи милосердний! Дай мені розум, щоб я, при такій тяжкій біді, не прогнівив би тебе не тільки словом, та ніже думкою!
Як же заспівали вічную пам’ять, так і сам почувся, що йому якось-то стало легше на душі, і хоч і жаль йому дочки,— що то вже і казати, кріпко жаль! — та зараз і подумав: «Воля Божа! Вона теперечки у царстві; а за такеє горе, що ми тепер терпимо, Бог і нас сподобить з нею бути!»
Бодро дійшов додому. Вже Марусю нарядили і положили на лаві, біля вікна. Став Наум над нею, помоливсь, заложив руки нахрест та й став приговорювати:
— Донечко моя милая! Марусенько моя незабутняя! Що ж ти не глянеш каренькими своїми оченятами на свого батенька рідного? Що ж не кинешся рученьками обняти його?.. Що не проговориш до нього ні словечка?.. На кого ж ти нас покинула?.. Узяла наші радощі з собою... Хто нас, сиріт, на старості буде жалувати?.. Хто нас, як билиночок у полі, буде доглядати?.. Хто зопинить наші горючії сльози?.. Хто обітре нам смажнії уста?.. Хто у болісті промочить нам запеклий язик?.. Не повеселила ти нас, живучи з своїм Василем! Не порадувала нас своїм весіллячком!.. Береш своє дівування у сиру землю!.. Зате подруженьки убрали твою русу косу, як до вінця.
Який зібрався народ,— а вже таки повнісінька була хата і в вікно багато дивилося,— так усі навзрид плачуть!.. Та й як можна було утерпіти. І хто й знав її, хто й не знав, то усяк любив і поважав, і як почули, що вона вмерла, то всі ж то, і старі, і молоді, та й мала дитина, усі за нею жалкували і збіглися дивитись на неї і по ній журитись.
Об старій Насті вже нічого й говорити; не здужала не то що порядку давати, та й з місця не вставала; усе сиділа біля покійниці, і вже не плакала, бо і сліз не стало.
Стало надвечір. Під коморою знакомий Наумові маляр малює труну... Як разом — крик! Хтось дуже застогнав, аж закричав... Народ за вікном тож крикнув: «Василь, Василь!» — і розступивсь. Наум, почувши сеє, скочив, зирк у вікно... лежить бідний Василь біля вікна, мов мертвий зовсім.
Так от яке весілля знайшов Василь! А як побачив свою Марусю — замість щоб на посаді сидіть, лежить на лаві під церковним сукном, хоч і убрана, і заквітчана, та не до вінця з ним, а у яму від нього іти! Як се побачив, закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть та тут же і впав, мов неживий!..
Насилу та на превелику силу його відволодали. Вже й водою обливали, і трусили... аж ось зирнув, повів кругом очима та й сказав тихесенько:
— Марусю!.. Де моя Маруся?
— І вже, сину, Маруся ні твоя, ні наша,— Божа! — став йому Наум казати.— Покинула нас!
Отак було усе до вечора. Народ помаленьку розійшовсь, і вже ніччю Наум, знемігшись зовсім, трошки задрімав. Прокинувсь, дивиться, що Василь і не дума відійти від вмершої: стоїть біля неї навколішках та, знай, руки їй цілує, та щось і приговорює з горючими сльозами.
Як обвидніло трохи надворі, зараз зібралися нужні люди у двір до Наума; розложили середу двору вогонь; жінки стали поратись, поприставляли казанки та горшки і варять борщі, локшину, квасок, печене кришать шматками, а там кутю у миски накладають та ситою розводять, горілку по пляшках розливають, щоб частувати, ложки перемивають, миски лагодять, дошки кладуть і усе готують як треба, щоб і людям пообідати, і старців Божих нагодувати.
Став день, задзвонили у старший дзвін повагом, звичайно, як на збір. Господи! Як повалить народ — так види-мо-невидимо! Що свої селяни, а то із города понаходило і понаїжджало; та були-таки й пани, щоб подивитись, як по старовині, що вже тепер виводиться з моди, будуть дівку ховати.
Як передзвонили на збір, ось і несуть від церкви святий хрест і корогви, за ними мари, а там ідуть аж три попи і четвертий диякон, та усе у чорних ризах, а дяків — так з десятка два. А за народом так насилу протовпились до хати.
Наум, побачивши, що вже усе готово, став одбирати людей: кого дружком, кого у піддружжі, кого у старости, жінок у свашки, і усе по двоє, дівочку у світилки, парубків аж дванадцять у бояри, а молодого не треба було вибирати, бо Василь, її посватаний жених, був тутечки. От як відібрав усіх, та й став їм кланятись і просити:
— Люди добрі, сусіди любезнії! Панове старики, жіночки-паньматки, і ви, парубоцтво чесне, і ти, дівча молоденьке! Не зогнушайтесь послухати мене, старого, батька нещасного! (А сам так і рида). Не привів мене Бог — воля Його свята! — заміж дочки віддати і з вами, приятелями, хліба-солі розділити й повеселитись, а сподобив мене, грішного, віддати йому одну-однісіньку дочечку, чисту і непорочну, як голуба білого. .Збираюсь тепер поховати її дівуваннячко, як закон велить, і як її слава заслужила. Потрудітесь піти за нею у почоті, проводіте її дівування на вічную жизнь, не у нову хату і не до милого мужа, а у сиру землю і темну домовину! Потіште своїм послухнянством і мене, старика, батька скорбящого, що свою утробу...
Та хотів поклонитись, та аж впав до землі і гірко-гірко заплакав, а увесь народ за ним.
Далі, уставши і віддохнувши, каже:
— А де стара мати? Нехай подарки сватам та поїзд зна-ряджа.
Не сама вийшла Настя, а вивели її до почоту, бо вже зовсім нездужала. За нею винесли хлопці скриню з подар-ками і відчинили. От Настя зараз покликала до себе дівчат та й каже:
— Не порадувалася моя душа, щоб побачити, як моя мила Марусенька, по вулоньці ходячи, та збирала б вас, дружечки, на радість свою; а привів мене Господь самій у старості, гіркими слізоньками обливаючись, просити, щоб ви її проводили дівуваннячко до темної ями. Не вдалося мені чути ваших весільних пісеньок до моєї Марусі, а замість того побачу ваші слізоньки, що зо мною проливатимете, як заспівають їй вічную пам’ять; не прогнівайтеся, що замість весільних медяничків або коровайних шишечок дає вам мати, нещасная, горкая, дає воскові свічечки. Засвітіте їх, проводіте мою Марусеньку і відайте: як горять ваші свічечки, так горить моє серденько від журби великої, ховаючи одним одну дочечку, утіху мою... а сама зостаюся при старості, як билиночка у полі і слізоньками умиваючись.
Тут їм роздавала гривенні свічечки і усе зеленого воску. Далі достала той рушник, широкий та довгий, та що то вже гарно вишитий був! і що мався підіслатись при вінці під ноги молодим, та й пов’язала на хрест святий, великий, що попереду носять.
А там поперев’язувала дружка і піддружного раз рушниками довгими-довгими, з плеча аж до долівки, та усе повишивані заполоччю орлами та квіточками; а далі і по другому навхрест, білого полотна, довгі, так що аршинів по чотири, і усе пообшивані заснівками. Такими ж рушниками поперев’язували і свашок, та ще їм і по квітці прикололи до очіпків. Старост теж поперев’язували по одному рушнику, по одному, та хорошому. Світилочці зробили меч, як таки водиться на весіллі: нав’язали ласкавців, чорнобривців, васильків і позолоченою шумихою калини, і свічечку ярого воску засвітили; і меч обв’язали, і світилочку перев’язали рушниками, тож гарними і усе вишиваними. Боярам понашивали на шапки шовкові квітки і праві руки поперев’язували платками. Ту хустку, що малося молодим руки під вінцем зв’язати, ту подали на срібний хрест, що піп у руках несе, а таки окремо кожному попові і диякону на свічечку подали платки бумажні, сині, і усякому дяку дали по хусточці. Килим великий та хороший положили на кришу у труні, а коць важкий, з розводами і посередині великий орел, так той послали на мари під труну, і щоб усе те пішло на церков Божу за душу помершої.
Далі Настя стала роздавати із скрині усе добро, яке було: що дівоче — чи плахточку, чи запасочку, чи сорочечку, чи хусточку, чи що-небудь — роздавала вбогим дівчатам та сиротам, що ні батька, ні матері і що їм нігде узяти; жіноче,— то серпанки, то очіпочки біленькі, то платки на голову, що було наготовлене її дочечці,— таким же жіночкам та удовам, усе вбогим; так що яка-то велика скриня була повнісінька, а тут тобі хоч би що зосталося; усе пороздавала за царство небесне Марусі і за душу свою і Наумову; а далі і каже, перехрестившись:
— Слава Тобі, Господи, що було що роздати за душу своєї милої Марусеньки і обділити добрих людей. Нащо мені теє придане її, коли я і її рішилась...— А переплакавши, і каже: — Де ж наш ще молодий?
От його і привели до неї. Обняла вона його кріпко, цілує, плаче і приговорює:
— Зятечку мій милий!., синочку мій коханий... Як порох ув оці так ти мені зостався. От же твоя хусточка сватаная! Маруся без тебе усе її біля серця носила, а вмираючи, заповідала причепити її тобі, як будуть її ховати... Не забувай нашої з батьком старості!.. Не покинь нас... приглянь нас у немощах!.. Нікому ж нам буде і очей закрити, і пом’янути нас!..
Василь блідий-блідий, як тая настояща смерть, волосся йому розкудовчене, очі, мов у мертвого, дивляться і не бачать нічого; руки неначе судороги покорчили, а сам, як лист, труситься; і незчувся, як тую хустку йому почепили за пояс.
Насилу промовив до Насті:
— Матінко рідненька!..
Та більш нічого не зміг сказати.
От, причепивши хустку, Настя перехрестила його та й каже:
— Бог тебе, мій синочку, сиротиночко, удовець без вінця, благословить і Матір Його Божа на усе добреє, тільки не покидай нас!..— Сказавши сеє, пішла голосити над дочкою.
От як зовсім управились, попи почали правити, що треба, покропили домовину святою водою, бояри положили Марусю у труну, а дружечки поправили на ній коси та цві-точки і на голову положили ще вінок (бо ще не була вінчана), що самі зв’язали то з жовтих гвоздиків, то з ромену, то з різних цвітків.
Сердешний Наум ледве ноги переставляв, а ще таки хотів закон сполнити: підійшов до труни, перехрестив Марусю і каже:
— Поздоровляю тебе, Марусенько, на новосіллі... Бог послав тобі сей дом; почивай у нім; нехай ні один злий чоловік не поворушить твоїх кісточок ні руками, ні язиком; щоб так тихо, як тепер лежиш, пролежала до страшного суду і з радістю устала з сим святим хрестом.
Після сього бояри й понесли з хати труну, а Наум таки ще услід, хоч гірко плаче, а ще таки посилкувався сказати:
— Прощай, Марусю, з мого дому! Недовго ти в мене гостила, та з тобою усегда радість була.
От і понесли: поперед усього хрест святий з корогвами, далі кришка з мар, сукном мертвим покрита, несли чотири хлопчика, як янголи, і в них хусточки. Затим криша з труни, килимом покрита, а несуть її чотири боярина; за ними попи з свічками і диякон з кадилом, а там дяки, та так прехороше та жалібно співають, що хоч-не-хоч, так заплачеш. От тут пішли дружечки по парці, усі у свитах, і тільки самі чорні ленти покладені на головах, без усякого наряду, і у кожної у руках зелена свічечка пала. За дружечками ішла сама собі світилочка з мечем, за нею свашки, далі дружко і під-дружний, а за ними вже несли труну на марах бояри; а Василь, як молодий, ішов з правого боку; на превелику силу іде і неначе й не він; ні до чого йому діла нема, що йому скажуть, те й робе і туди йде, й очей не зведе з своєї Марусі... А вона, моя сердешна, лежить, мов голубочка, тим серпанком, що мався її на весіллі покривати, покрита уся, тільки вид незакритий; і здається, що вона, лежачи, звисока усюди погляда; та ще як вона хороше вмирала, то так і усмішечка у неї на виду зосталася, і вона ніби усміхається і потішається, що її так хороше ховають.
Василь би то, може б, і не зійшов би з місця, бо в нього і пам’яті не було, так його вели два старости у рушниках під руку.
За домовиною ішли або вели сусіди й приятелі Наума і Настю, що так і розливаються, як тая річка. А дзвони? Так Господи! не перестають і усе дзвонять. А народу, народу! І за домовиною, і побіля домовини,, і по вулиці напереді, і по воротям, і по плотам... що то і сказати не можна, скільки їх там було. Поки донесли до церкви, то аж дванадцять разів зостановлялися читати Євангелія і усякий раз підстилали бумажний платок. Який піп прочита, тому й платок.
Відслуживши у церкві і службу Божу і похорони як слідує, понесли тим же чином і на кладовище. Як стали опускати труну у яму, то від Насті подали двадцять аршинів нерозрізаних рушників та на них і впустили домовину... Увесь народ так і голосить! А Наум кинувсь навколішки, підняв руки догори та й молиться:
— Господи праведний! Твоєю волею осиротів я, старець немощний! Тіло моєї дочечки віддаю матері нашій землі, а душу прийми у царство Своє... і не остав мене, грішного!
Далі став читати «Отче наш», аж поки зовсім опустили труну і попи молитвою запечатали яму. Тут Наум устав, узяв землі жменю... труситься, сердешний, та плаче-плаче! Кинув землю і каже:
— Дай нам, Господи, ув однім царстві бути з нею!.. Прощай, Марусю, ув останній раз! Нехай над тобою земля пером!
Тож і Настя так зробила. Як же прийшлось Василеві кидати, схватив землі у жменю, як зарида... затруситься, пальці йому звело, і руки не може розправити, щоб сипнути землю у яму... трясся-трясся — так і впав нечувственний...
Тут увесь народ, кожний хоч по жменьці, кидали землю у яму, щоб бути з нею ув однім царстві, а далі бояри засипали лопатами, і зовсім докінчили, і верх вивели, і у головах поставили хрест високий та товстий і зеленою краскою обмальований...
От і уся Марусі пам’ять!..
Пришедши додому, і попи, і увесь народ, і трудящі стали лагодитися обідати. Настя перша кинулась:
— Де ж наш Василь? Нехай мій голубчик, мій жених-удовець нехай сіда на посад сам собі.
Василя нема! Сюди-туди, де Василь?.. Нема нігде...
Послав Наум у город до Василевого хазяїна, чи не там він? Не було й нема! Послав до родичів — не 43'ли і не бачили!
Справляли Наум і Настя вп’ять і третини, і дев’ятини, і полусорочини, і сорочини, як треба по-христянськи... І що то за обіди були! На усе село. Багато і старцям милостині подавали. Василя же не було та й не було! І слух об нім запав!
Найбільш журився за ним Наум, боячись, щоб він сам собі не заподіяв смерті. Сумуючи об сім, частенько плакав, а рано і вечір моливсь за нього Богу, щоб його сохранив і на розум навів, і привів би його до нього, щоб було кому їх доглядати.
Вже й год минув після Марусі. Старі відпоминали її як треба.
Минув вже і другий год. На третьому прийшов до них чоловік з города, а він того літа ходив у Київ, та й каже:
— Кланявся вам ваш Василь!
Наум так і скрикнув від радості:
— Де ти його бачив? — Та й гукнув на Настю, щоб ішла ближче слухати про Василя. Зрадувалась і Настя.
От чоловік і каже:
— Бачив його у Києві, і вже він не Василь, а... отець Венедихт...
— Як се так? — закричали обоє старі.
— А так,— каже чоловік,— що він там пішов у ченці.
— У ченці? — сказали вп’ять обоє та й стали Богу молитись і дякувати, що довів його до спасенного пуття.
— Він у Печерському монастиреві, і вже дияконом, і при мені,— так-то розказував той чоловік,— служив службу Божу. А як розпитав мене, що я з сих міст і вас знаю, так закликав до себе і казав: «Кланяйся їм, я їх,— каже,— як отця і матір почитую і щодня, як служу, то і їх, і вмерщу дочку їх на Божій службі поминаю, і, скільки дасть Бог віку прожить, щодня буду їх поминати».
Обіщався Наум із старою у Київ їхати. Бог їх туди й приніс. Пішли по монастирям, зараз у Печерському спиталися про диякона, отця Венедихта. От їм чернець і каже:
— І вже пом’яніте його за впокой! Він і прийшов немощ-ний, та таки себе не поберігав: не слухав нікого... і заморив себе зовсім. Далі чах-чах та от неділь зо дві як і помер. Та ще таки від суєти не збавивсь: вмираючи, просив якомога, щоб йому у труну положили якоїсь землі, що у нього у платку була зав’язана, а платок шовковий, красний, хороший платок, просив положити йому під голови...
Тяжко здохнув Наум, далі доськався його гроба...
Довго, довго стояв над гробом його... Далі здихнув, перехрестивсь і каже:
— Дай, Господи милосердний, щоб ти там знайшов свою Марусю!
|
