Енеїда. Частина третя - продовження
Всім старшинам тут без розбору, Панам, підпанкам і слугам Давали в пеклі добру хльору, Всім по заслузі, як котам.
Тут всякії були цехмістри, І ратмани, і бургомістри, Судді, підсудки, писарі, Які по правді не судили Та тільки грошики лупили І одбирали хабарі...
Батьки, які синів не вчили, А гладили по головах, І тільки знай, що їх хвалили — Кипіли в нефті в казанах; Що через їх синки в ледащо Пустилися, пішли в нінащо, А послі чубили батьків І всею силою бажали, Батьки щоб швидше умирали, Щоб їм прийнятись до замків...
Паливоди і волоцюги, Всі зводники і всі плуги, Ярижники і всі п'янюги, Обманщики і всі моти, Всі ворожбити, чародії. Всі гайдамаки, всі злодії, Шевці, кравці і ковалі; Цехи: різницький, коновальський, Кушнірський, ткацький, шаповальський Кипіли в пеклі всі в смолі.
Там всі невірні і христьяни, Були пани і мужики, Була тут шляхта і міщани, І молоді, і старики; Були багаті і убогі, Прямі були і кривоногі, Були видющі і сліпі, Були і штатські, і воєнні, Були і панські, і казенні, Були миряни і попи.
Гай, гай! та ніде правди діти, Брехня ж наробить лиха більш; Сиділи там скучні піїти, Писарчуки поганих вірш, Великії терпіли муки, Їм зв'язані були і руки, Мов у татар терпіли плін. От так і наш брат попадеться, Що пише, не остережеться,
Який же втерпить його хрін! Якусь особу мацапуру Там шкварили на шашлику, Гарячу мідь лили за шкуру І розпинали на бику. Натуру мав він дуже бридку, Кривив душею для прибитку, Чужеє оддавав в печать; Без сорому, без бога бувши І восьму заповідь забувши, Чужим пустився промишлять.
Еней як відсіль відступився І далі трохи одійшов, То на другеє нахопився, Жіночу муку тут найшов. В другім зовсім сих каравані Піджарювали, як у бані, Що аж кричали на чім світ; Оці-то галас ісправляли, Гарчали, вили і пищали, Після куті мов на живіт...
Відьом же тут колесували, І всіх шептух, і ворожок, Там жили з них чорти мотали І без вертушки на клубок; На припічках щоб не орали, У комини щоб не літали, Не їздили б на упирях; І щоб дощу не продавали, Вночі людей щоб не лякали, Не ворожили б на бобах...
Еней там бачив щось немало Кип'ячих мучениць в смолі, Як з кабанів топилось сало, Так шкварилися сі в огні; Були і світські, і черниці, Були дівки і молодиці, Були і пані, й панночки; Були в свитках, були в охвотах, Були в дульєтах і в капотах, Були всі грішні жіночки.
Но се були все осужденні, Які померли не тепер; Без суду ж не палив пекельний Огонь, недавно хто умер. Сі всі були в другім загоні, Як би лошата або коні, Не знали, попадуть куда; Еней, на перших подивившись І о бідах їх пожурившись, Пішов в другії ворота.
Еней, ввійшовши в сю кошару, Побачив там багацько душ, Вмішавшися між сю отару, Як між гадюки чорний уж. Тут різні душі походжали, Все думали та все гадали, Куди-то за гріхи їх впруть. Чи в рай їх пустять веселитись, Чи, може, в пекло пошмалитись І за гріхи їм носа втруть.
Було їм вільно розмовляти Про всякії свої діла, І думати, і мізкувати — Яка душа, де, як жила. Багатий тут на смерть гнівився, Що він з грішми не розлічився, Кому і скільки треба дать; Скупий же тоскував, нудився, Що він на світі не нажився І що не вспів і погулять.
Сутяга толкував укази І що то значить наш Статут, Розказував свої прокази, На світі що робив сей плут. Мудрець же фізику провадив І толкував якихсь монадів, І думав, відкіль взявся світ? А мартопляс кричав, сміявся, Розказував і дивувався, Як добре знав жінок дурить.
Суддя там признавався сміло, Що з гудзиками за мундир Таке переоначив діло, Що, може б, навістив Сибір; Та смерть ізбавила косою, Що кат легенькою рукою Плечей йому не покропив. А лікар скрізь ходив з ланцетом, З слабительним і спермацетом І чванивсь, як людей морив.
Ласощохлисти походжали, Всі фертики і паничі, На пальцях нігтики кусали, Розприндившись, як павичі; Все очі вгору піднімали, По світу нашому вздихали, Що рано їх побрала смерть; Що трохи слави учинили, Не всіх на світі подурили, Не всім успіли морду втерть.
Моти, картьожники, п'янюги І ввесь проворний, чесний род; Лакеї, конюхи і слуги, Всі кухарі і скороход, Побравшись за руки, ходили І все о плутнях говорили. Які робили, як жили, Як паній і панів дурили, Як по шинках вночі ходили І як з кишень платки тягли.
...Баби тут більш не ворожили І простодушних не дурили. Які ж дівок охочі бить, Зубами з серця скреготали, Що наймички їх не вважали І не хотіли їм годить...
Еней з Сівіллою попхався В пекельную подалі глуш, Як на дорозі повстрічався З громадою знакомих душ. Тут всі з Енеєм обнімались, Чоломкались і цілувались, Побачивши князька свого; Тут всяк сміявся, реготався, Еней до всіх їх доглядався, Знайшов з троянців ось кого:
Педька, Терешка, Шеліфона, Панька, Охріма і Харка, Леська, Олешка і Сізьона, Пархома, Їська і Феська, Стецька, Ониська, Опанаса, Свирида, Лазаря, Тараса, Були Денис, Остап, Овсій І всі троянці, що втопились, Як на човнах з ним волочились, Тут був Вернигора Мусій...
Ішли, і як би не збрехати, Трохи не з пару добрих гін, Як ось побачили і хати, І ввесь Плутонів царський дім. Сівілла пальцем указала І так Енеєві сказала: "От тут і пан Плутон живе Із Прозерпіною своєю, До їх-то на поклон з гіллею Тепер я поведу тебе".
І тільки що прийшли к воротам І в двір пустилися чвалать, Як баба бридка, криворота: "Хто йде?" — їх стала окликать. Мерзенне чудо се стояло І било під двором в клепало, Як в панських водиться дворах; Обмотана вся ланцюгами, Гадюки вилися клубками На голові і на плечах.
Вона без всякого обману І щиро без обиняків Робила грішним добру шану, Ремнями драла, мов биків; Кусала, гризла, бичувала, Кришила, шкварила, щипала, Топтала, дряпала, пекла, Порола, корчила, пиляла, Вертіла, рвала, шпигувала І кров із тіла їх пила.
Еней, бідняжка, ізлякався І ввесь, як крейда, побілів, І зараз у яги спитався, Хто їй так мучити велів? Вона йому все розказала Так, як сама здорова знала, Що в пеклі єсть суддя Еак, Хоть він на смерть не осуждає, Та мучити повеліває, І як звелить — і мучать так.
Ворота самі одчинились — Не смів ніхто їх задержать, Еней з Сівіллою пустились, Щоб Прозерпіні честь оддать; І піднести їй на болячку Ту суто золоту гіллячку, Що сильно так вона бажа. Но к ній Енея не пустили, Прогнали, трохи і не били, Бо хиріла їх госпожа.
А далі вперлися в будинки Підземного сього царя, Ні гич, ні гариля пилинки, Було все чисто, як зоря; Цвяховані були там стіни І вікна всі з морської піни; Шумиха, олово, свинець, Блищали міді там і криці, Всі убрані були світлиці; По правді, панський був дворець.
Еней з ягою розглядали Всі дива там, які були, Роти свої пороззявляли І очі на лоби п'яли; Проміж собою все зглядались, Всьому дивились, осміхались, Еней то цмокав, то свистав. Отут-то душі ликували, Що праведно в миру живали! Еней і сих тут навіщав. Сиділи, руки поскладавши, Для них все празники були: Люльки курили, полягавши, Або горілочку пили...
І ласощі все тільки їли, Сластьони, коржики, стовпці, Вареники пшеничні, білі, Пухкі з кав'яром6 буханці, Часник, рогіз, паслін, кислиці, Козельці, терн, глід, полуниці, Крутії яйця з сирівцем І дуже вкусную яєшню — Якусь німецьку, не тутешню, А запивали все пивцем.
Велике тут було роздолля Тому, хто праведно живе, Так, як велике безголов'я Тому, хто грішну жизнь веде; Хто мав к чому яку охоту, Тут утішався тим до поту; Тут чистий був розгардіяш: Лежи, спи, їж, пий, веселися, Кричи, мовчи, співай, крутися, Рубайсь — так і дадуть палаш.
Ні чванились, ні величались, Ніхто не знав тут мудрувать, Крий боже, щоб не догадались Брат з брата в чім покепкувать; Ні сердилися, ні гнівились, Ні лаялися і не бились, А всі жили тут люб'язно; Тут всякий гласно женихався, Ревнивих ябед не боявся, Було вообще все за одно.
Ні холодно було, ні душно, А саме так, як в сіряках, І весело, і так не скучно, На великодніх як святках; Коли кому що захотілось, То тут, як з неба, і вродилось; Отак-то добрі тут жили. Еней, се зрівши, дивувався І тут яги своєй спитався, Які се праведні були.
"Не думай, що були чиновні, — Сівілла сей дала одвіт, — Або що грошей скрині повні, Або в яких товстий живіт; Не ті се, що в цвітних жупанах, В кармазинах або сап'янах; Не ті ж, що з книгами в руках, Не рицарі, не розбишаки; Не ті се, що кричать: "іпаки", Не ті, що в золотих шапках.
Се бідні нищі, навіжені, Що дурнями зчисляли їх, Старці, хромі, сліпорожденні, З яких був людський глум і сміх; Се — що з порожніми сумками Жили голодні під тинами, Собак дражнили по дворах; Се ті, що біг дасть получали, Се ті, яких випроводжали В потилицю і по плечах.
...Се — що без родичів остались... І сиротами називались, А послі вбгались і в оклад; Се — що проценту не лупили, Що людям помагать любили, Хто чим богат, то тим і рад.
Тут также старшина правдива, — Бувають всякії пани; Но тільки трохи сього дива, Не квапляться на се вони! Бувають військові, значкові, І сотники, і бунчукові, Які правдиву жизнь вели; Тут люди всякого завіту, По білому єсть кілька світу, Которі праведно жили".
"Скажи ж, моя голубко сиза, — Іще Еней яги спитав: — Чом батька я свого Анхіза І досі в вічі не видав? Ні з грішними, ні у Плутона, Хіба йому нема закона, Куда його щоб засадить?" "Він божої, — сказала, — крові І по Венериній любові, Де схоче — буде там і жить".
Базікавши, зійшли на гору, На землю сіли оддихать І, попотівши саме впору, Тут принялися розглядать, Анхіза щоб не прогуляти, Обридло-бо і так шукати; Анхіз же був тоді внизу І, походжавши по долині, Об миленькій своїй дитині Водив по мізку коверзу.
Як глядь на гору ненароком, І там свого синка уздрів; Побіг старий не просто — боком І ввесь од радості згорів. Хватавсь з синком поговорити, О всіх спитатись, розпросити І повидатись хоч часок, Енеєчка свого обняти, По-батьківськи поцілувати, Його почути голосок.
"Здоров, синашу, ма дитятко! — Анхіз Енеєві сказав. — Чи се ж тобі таки не стидно, Що довго я тебе тут ждав? Ходім лишень к моїй господі, Там поговорим на свободі, За тебе будем міркувать". Еней стояв так, мов дубина, Котилась з рота тільки слина,
Анхіз, сю бачивши причину, Чого синочок сумував, І сам хотів обнять дитину — Та ба! уже не в ту попав; Принявсь, його щоб научати І тайності йому сказати, Який Енеїв буде плід, Якії діти будуть жваві. На світі зроблять скільки слави, Яким-то хлопцям буде дід.
Тоді-то в пеклі вечорниці Лучились, бачиш, як на те, Були дівки та молодиці І там робили не пусте: У ворона собі іграли, Весільних пісеньок співали, Співали тут і колядок; Палили клоччя, ворожили, По спині лещатами били, Загадували загадок...
Сюди привів Анхіз Енея І між дівок сих посадив, Як неука і дуралея. Прийнять до гурту їх просив; І щоб обом їм услужили, Як знають, так поворожили, Що стрінеться з його синком: Чи він хоч трохи уродливий, К чому і як Еней щасливий, Щоб всіх спитались ворожок.
Одна дівча була гостренька І саме ухо прехихе; Швидка, гнучка, хвистка, порскенька4, Було з диявола лихе. Вона тут тільки і робила, Що всім гадала, ворожила, Могуща в ділі тім була; Чи брехеньки які сточити, Кому імення приложити — То так якраз і додала!
Привідця зараз ся шептуха І примостилась к старику, Йому шепнула біля вуха І завела з ним річ таку: "Ось я синкові загадаю, Поворожу і попитаю, Йому що буде, розкажу; Я ворожбу такую знаю, Хоч що, по правді одгадаю, І вже ніколи не збрешу".
І зараз в горщечок наклала Відьомських різних-всяких трав, Які на Костянтина рвала, І те гніздо, що ремез клав: Васильки, папороть, шавлію, Петрів батіг і конвалію, Любисток, просерень, чебрець; І все се налила водою Погожою, непочатою, Сказавши скількось і словець...
Горщок сей черепком накрила, Поставила його на жар І тут Енея присадила, Щоб огоньок він роздував; Як розігрілось, зашипіло, Запарилось, заклекотіло, Ворочалося зверху вниз; Еней наш насторочив уха, Мов чоловічий голос слуха, Те чує і старий Анхіз.
Як стали роздувать пильніше, Горщок той дуже клекотав, Почули голос виразніше, І він Енею так сказав: "Енею годі вже журитись, Од його має розплодитись Великий і завзятий рід; Всім світом буде управляти, По всіх усюдах воювати, Підверне всіх собі під спід.
І Римськії поставить стіни, В них буде жити, як в раю; Великі зробить переміни Во всім окружнім там краю; Там буде жить та поживати, Покіль не буде цілувати Ноги чиєїсь постола... Но відсіль час тобі вбираться І з панотцем своїм прощаться, Щоб голова тут не лягла".
Сього Анхізу не бажалось, Щоб попрощатися с синком, І в голову йому не клалось, Щоб з ним так бачитись мельком. Та ба! вже нічим пособити, Енея треба відпустити, Із пекла вивести на світ. Прощалися і обнімались, Слізьми гіркими обливались, Анхіз кричав, як в марті кіт.
Еней з Сівіллою старою Із пекла бігли навпростець; Синок ворочав головою, Поки аж не сховавсь отець; Прийшов к троянцям помаленьку І крався нишком, потихеньку, Де їм велів себе пождать. Троянці покотом лежали І на дозвіллі добре спали — Еней і сам уклався спать. Не смів мерця поцілувать.
Енеїда. Частина четверта |