"МАРУСЯ". Початок
От Василь, парень-друзяка, побачивши сеє, підійшов до нього, поздоровкався і каже:
— Ке лишень, дядьку, я тобі поможу, а то не з твоєю силою справитись з мішками і з шкапою.
Чоловік той подякував і попросив помогти. Василь як прийнявся, разом справили віз, і сяк-так, на трьох колесах, можна було доїхати. Чоловік ще більш дякував Василеві й просив, коли по дорозі, проводити його до двора, щоб часом не порозв’язувалося...
Василь пішов за ним помалу і нічого не розпитував, бо йому до всього було байдуже, тільки, знай, об Марусі й дума. От іде та іде за возом,— бачить, чоловік, у тім селі, де Маруся живе, та повернув у вулицю. Василь зрадувався. «От,— дума,— тут пробуду, то, може, що-небудь прочую про Марусю, як-то вона, моя галочка, поживає».
Аж от заїжджає чоловік на двір. Василь зирк! Біжить його Маруся назустріч до чоловіка і кричить:
— Де се ви, тату, були? Ми вже вас...— та й замовкла, як уздріла свого лебедика, та з радощів уже не зна, що й робити: вернулась у хату та аж труситься, і не зна, що й казати.
Наум (се то він і був), позносивши мішки у комору, розпрягши кобилу й упоравши все з Василем, ввійшли у хату, посідали, поговорили. Василь вже не мовчав, то про се, то про те розпитував; про себе розказував, як живе, де служить; а на Марусю, що тут микалась то в кімнату, то в хату, то з хати у сіни, то з сіней вп’ять у хату, і не дививсь зовсім... І вона собі дарма, неначе його зроду вперше бачить.
Посидівши Василь і наговорившись, став збиратись додому. Наум і каже:
— Приходь, Василю, коли хоч, до нас завтра обідати: неділенька свята, іще наговоримось.
Василь сказав, що прийде, поклонивсь і пішов з хати, а Наум кликнув:
— А де ти, Марусю? Проведи Василя від собаки за ворота.
Марусі на руку ковінька: мерщій з хати, і ще Василь не вийшов із сіней, вона вже й біля нього, і зчепились рученьками. Вона йому й каже:
— Василечку! Якби ще тебе не побачила хоч день, то б і вмерла.
— Завтра, Маню, і я тобі розкажу, як страждав без тебе. Тепер прислухайся, що старі про мене казатимуть: чи будуть хвалити, чи корити? Та й розкажеш мені, щоб я знав, як наше діло начинати.
— А ось що я зроблю, Василечку: коли мої старі будуть тебе хвалити, то я пов’яжу на голову червону скиндячку і коси покладу; коли ж, не дай Боже, що ні, то пов’яжу чорну стрічку, без кіс. Ти тільки приїдеш, так на мене і дивись, то й знатимеш. Прощай же, мій лебедику, до завтрього.
Увесь вечір Маруся, хоч ложки, миски перемивала, мисники змивала, піч мазала, милася, та все так тихесенько робила, що її не чути було вовсі: боялась-бо вона, щоб через свій шелест не пропустити якого слова, що батько й мати казатимуть про Василя; а ті, знай, його хвалять. Настя те й діло розказує, який собою красивий; а Наум хвалить, який-то він розумний, неначе письменний.
— Я,— каже,— знаю його весь рід; чесний, дядьки заможненькі, хоч він собі сирота...
Маруся не пропустила ні жодного словечка і ще звечора наготовила червону скиндячку, щоб завтра на голову положити, і з радістю лягла спати...
Уранці вирядилась щонайкраще: поплела коси у самі маленькі дрібушки і вінком на голову поклала, пов’язала, які були луччі, скиндячки, а зверх усіх положила червону й квіточками заквітчалась. Чи шатнулась там, чи як, а вже і обідати у неї поспіло: борщик з живою рибкою (бігала сама звечора до сусіда-рибалки та й випрохала), каша пшоняна до олп, солона тараня з пшеничними галушечками та вареники з сім’яною макухою. Упоравшись, ще з батьком до церкви сходила.
Тільки що вернулись з церкви, Маруся зирк у вікно, аж Василь уже і йде; зараз вибігла, буцім боронити його від собаки, а більш за тим, щоб подививсь, що на ній червона скиндячка. От вибігла та мерщій і кричить: «Не бійсь, не бійсь!» — а рукою поводить по лобові, неначе каже: «Не бійсь, ось бач, що червона скиндячка!»
Ну, як там було, пообідали, гарненько і наговорились. Після обід Наум заснув, а далі і Настя схилилась та й собі заснула. А молоді, знай, собі голубляться та милуються. Далі, як старі проснулися, та й сиділи то в хаті, то під коморою у холодку, аж поки зовсім увечері Василь пішов додому.
Унадився ж наш Василь до старого Наума що Божий день: то діло було до коваля, то до бондаря, то так до чоловіка приходив за ділом, та усякий раз і зайде до Наума; коли застане, то з ним, а коли не застане, то з Настею посидить, поговорить; і так вони вже до нього привикли, що коли який день хоч трохи забариться, то вже вони й скучають, і той, і та кажуть: «Нема ж нашого Василя! Не йде обідати». Бо усякий раз вони його зоставляли у себе обідати. А Маруся? Маруся себе не тямила від радощів. Василь прийде, то вона вже знайде місцечко, де з ним обо всім тихенько переговорить і намилується; а коли і без нього, то тільки чує, що старі його вихваляють.
От дождались і Петра, розговілись.
На самого полу-Петра, так вже перед вечором, вбігла Настя в хату, аж задихалась, та й кричить:
— Науме, Науме! Либонь, старости йдуть!
— До кого?
— Та до нас, до нас; от вже у дворі. Сідай швидше на лаву; а ти, Марусю, біжи хутко у кімнату та вбирайся.
Маруся як тільки почула про старостів, то що було у руках, усе попускала і нестямиться, що й робити; тільки дивиться на матір, а очиці, як жар, так і горять; а сама була рум’яна, а то почервоніла, як калина. От мати мерщій пхнула її у кімнату і стала її убирати у нову плахту і усе, що треба, по-дівчачи.
Затим ось стукнуло під двер’ю палицею тричі.
Наум хутко достав нову свиту, новий пояс, одягається, підперізується, а сам труситься, неначе з переляку, і каже собі нишечком: — Господи милосердний, дай моїй дочечці доброго чоловіка; не за мої гріхи, а за її добрість пошли їй щастя.
От вже стукнули і вдруге, теж тричі, палицею.
Наум, одягшись зовсім, ізмів із скатерті, що на столі, і, посунувши хліб, що завсегда лежав на столі, к покуттю (а затим Настя засвітила свічечку перед богами), сів на лавку в кінці стола й дожидається.
Аж ось стукнули під дверима і втретє, теж тричі.
Тогді Наум перехрестився і каже до них:
— Коли добрі люди та з добрим словом, то просимо до господи! Насте! Іди ж сідай і ти!
От Настя, затим упоравши Марусю, вийшла і, перехрестившись тричі, сіла біля Наума.
За Наумовим словом ввійшли в хату двоє старостів, люди хороші, міщани, у синіх жупанах аглицької каламайки, поясами попідперізувані, з паличками, і у старшого старости хліб святий у руках. За ним ввійшов Василь... крий Матір Божа! — ні живий, ні мертвий: білий як стіна.
Пришедши в хату, старости помолились Богу святому і поклонились хазяїну і хазяйці.
Зараз Наум (хоч і знав їх дуже добре) пита:
— Що ви за люди й відкіля, і за чим вас Бог приніс?
Старший староста й каже:
— Прежде усього подозвольте вам поклонитись і добрим словом прислужитись. Не позгнушайтесь вислухать нас; і коли буде теє, то ми і онеє; коли ж наше слово буде невлад, то ми і підемо назад. А що ми люди чеснії і без худої науки, то от вам хліб святий у руки.
Наум, узявши хліб, поцілував і, положивши на стіл край свого хліба, каже:
— Хліб святий приймаємо, а вас послухаємо. Сідайте, добрі люди! До чого ще дійдеться, а ви своїх ніг не турбуйте, може, й так здалека йшли. А з якого царства, з якого государства?
Старший староста і каже:
— Ми є люди німецькії, а йдемо з землі турецької. Ми собі ловці, удалії молодці. Раз дома, у нашій землі, випала пороша... Я і кажу товаришу: «Чого нам дивитись на таку шквирю, ходім ськать усякого звіра»,— і пішли, їздили, слідили — і нічого не получили. Назустріч нам якраз їде на вороному коню отсей князь (а Василь устав та й кланяється, бо се про нього говорили). От після зустрічі він каже-говорить нам такії речі: «Ей ви, ловці, добрі молодці! Услужіте мені службу, покажіте дружбу: ось якраз попалась мені лисиця або куниця, а трохи чи не красна дівиця. їсти-пити не жалаю, достати її жалаю. Поможіте, піймайте; чого душа ваша захоче, усього від мене бажайте. Десять городів вам дам і скирту хліба». От ловцям-молодцям того і треба. Пішли ми по слідам, по усім городам. Перш слід пішов у Німеччину, а далі у Туреччину; ходимо, шукаємо, а її не піймаємо. Усі царства-государства пройшли, а її не знайшли; от і кажемо князю: «Не тільки звіра в полі, що куниця; пошукаємо деінде, найдеться й красная дівиця». Так наш князь затявсь, при своїй думці зоставсь. «Скільки,— каже-говорить,— по світу їжджав, у яких царствах-государствах не бував, а такої куниці, ніби красної дівиці, не видав». От ми усе по сліду йшли та в село се — як зоветься, не знаємо,— прийшли. Тут вп’ять пала пороша, ми, ловці-молодці, давай ходить, давай слідить; сьогодні рано устали й зараз на слід напали. Пішов наш звір, та до вас у двір і з двора до хати; тепер жалаємо його піймати. Певно, вже наша куниця — у вас у хаті красна дівиця. Нашому слову кінець, а ви зробіте нашому ділу вінець. Віддайте нашому князю куницю, вашу красную дівицю! Чи віддасте, чи нехай підросте?
Поки староста се законне слово казав, Маруся у кімнаті усе поклони била, щоб тільки батько віддав її за Василя, а він, сидячи на лаві, скрізь двері дивився на неї та теж то здихне, то з нею переглянеться. Як же усе староста розказав і прийшлося батькові одвітне слово казати, вона так і припала до дверей, і слуха.
От Наум усе, насупившись, слухав; помовчав, а далі і каже:
— Не вмію я до прикладу у сім ділі сказати... Спасибі вам за вашу працю. Ідете ви з дальної дороги, то, може б, випили по чарці?
Маруся, як се почула, та в голос; Настя аж об поли руками вдарила та й крикнула:
— Ой, мені лихо! А чому ж се так?
А Василь так об землю і кинувся, та аж приповз навколішках до Наумових ніг, та цілує їх, та гірко плаче і просить:
— Будьте мені батеньком рідненьким! Не гнушайтесь бідним сиротою!.. За що в мене дуіііу віднімаєте?.. Не можу без вашої Марусі жити! Буду вам за батрака вічно служити... Буду усяку вашу волю сполняти... Що хотіть, те й робіть зо мною! Дайте сиротиночці ще на світі прожити!..
Тут і Маруся, забувши, що їй гоже і що ні, вибігла тож собі і впала до ніг отцевських, і просить, і плаче, то кинеться до матері, і руки їх цілує, і приговорює:
— Таточку, голубчику, соколику, лебедику! Матінко моя ріднесенька! Утінко моя, перепілочко, голубочко! Не погубляйте свого дитяти; дайте мені, бідненькій, ще на світі пожити! Не розлучайте мене з моїм Василечком. Не держіть мене як дочку, нехай я буду вам замість наньмички: усяку роботу, що скажете, буду робити і не охну. Не давайте мені ніякої худобоньки: буду сама на себе заробляти, буду вас доглядати і шанувати, аж поки жива. Хоч один годочок дайте мені з Василечком пожити, щоб і я знала, що то за радість на світі!..
Отак і Маруся, і Василь один перед одним усе просили своїх старих, та так жалібно, що старости обидва повставали і, знай, полами сльози утирають. Далі старший староста не втерпів і каже:
— Ох, панове сватове! Не слід мені, бувши у сьому важному чину, лишнє слово говорить; моє діло таке: сказав, що закон велить, та й жди одвіту; що почуєш, з тим назад іди. Сказано дать нам по чарці, так вже тут нічого доброго ждати. Одначе, видячи їх сльози і убивство, якось-то моторошно й нам не сказати чого-небудь. А що пак, Олексійовичу? Ніде дітись: благослови діток, нехай Маруся нас пов’яже.
Наум тільки покрутив головою, обтер слізку рукавом, та й вп’ять понурив голову, і мовчить.
Староста каже:
— Може, стара мати сеє усе вередує?
— О батечки мої! — зараз каже стара Настя.— Чи я ж би не хотіла щастя своєму дитяті? Адже вона Моя утроба. Та де ж нам луччого Василя ськати? Він дитина розумна, покірна; усяк би нам позавидував. Та хіба ж я не жона своєму мужу, щоб не мала його слухати? У нас іде по-Божому та по-старосвітськи: він мені закон, а не я йому. А чому він не віддає, я не знаю; він Василя завсегда любив. Кажи-бо, Науме, що се ти робиш?
Тут знову приступили і діти плачучи, і стара Настя голосячи, і старости кланяючись, та, знай, просять Наума. Мовчав він, мовчав, тільки, знай, сльози ковта, далі устав, здохнув жалібно, перехрестивсь перед Господом милосердним та й каже:
— Одна в мене на світі радість — моя Марусенька! Що Божий день молюсь, щоб вона була щаслива; так як же, молившись об однім, буду сам робити друге; молившись об її щастії, сам буду її топити? Прощайте, панове сватове! [...] Мені дуже жалко, що рішаюся Василя, та нігде дітись! Прощайте, люди добрі, ідіть собі, не здивуйте.
Тут вп’ять усі приступили до нього, що коли, кажуть, любиш Василя, так чом не віддаєш за нього Марусі? Маруся ж так і повисла йому на шию і обмива його слізоньками, а Василь теж припав навколішки, та гірко плаче, та, знай, просить.
— Але чому не віддаю? — сказав Наум, здохнувши.— Бо жаль свого рожденія. Не той час: при такому важному ділі, як є сватання, не можна усього говорити. Прийди, Василю, завтра, та сам, без людей; отут я усе тобі розкажу. Більш нічого і говорити, прощавайте! От вам ваш і хліб святий.
Чи хотіли, чи не хотіли старости, узявши хліб назад, пішли з хати з Василем; або так сказати, що повели його, бо він сам не здужав і йти.
Зостався Наум із своєю сім’єю, сів собі і сумує. Маруся аж звалилася на піл від сліз, і Настя, плачучи, сиділа над нею і дивувалася, що се старому сталося, що разом загудив Василя? Об вечері ніхто й не думав: нікому було поратись і ніхто не хотів нічого їсти.
От сидів Наум, сидів, думав та думав, а далі й обізвався:
— Годі плакати, Марусю! Устань та слухай, чого я питатиму... Ти, бачу, Василя знала ще перш, чим я його привів?
— Знала, панотченьку! — І затрусилася, як осиковий листочок, і опустила свої довгі вії на очах, щоб не бачив батько, як їй стало стидно.
— Як же се було? — спитав він грізно.
Тут Маруся, хоч і запинаючись, а розказала йому усе: як побачила його уперш на весіллі, як їй стало його жалко, як він цятався горішками, як вона його соромилась, і усе-усе розказала: як і на базар ідучи зійшлися, як з базару верталися, що говорили і — нігде було правди діти! — як і цілувалися...
— Ну-ну, що дальш, а почин хороший,— каже Наум, а сам і видно, що як на ножах сидить.
От Маруся, сплакнувши, веселіше стала було розказувати, як змовилася з ним зійтися у бір на озеро, і як зійшлися, і як...
— Годі, годі! — закричав не своїм голосом з серця Наум.— То вже розказуй матері, що не вміла тебе берегти і від худа відводити.— А сам, схопивши шапку, хотів було втікати надвір, так Маруся так і вчепилася йому за шию і каже: — Ні, таточку, ні, мій сизий голубчику! Не погубила себе твоя дочка і не погубить. Матіночко моя ріднесенька! Лучче мені усяку муку прийняти, на смерть піду... а не принесу тобі ніякого безчестя; я пам’ятую ваші молитви, я знаю, що я ваша дочка, так чи можна, щоб я на свою погибель ішла? А ось як у нас було...— Тут вона й розказала, що собі з Василем говорили, і як у них там було, і як вона запретила Василеві ходити до себе і для чого. Розказала й те, як скучала і журилась без нього, усе розказала до посліднього часу, як що було.
Наум ще таки спитався:
— Гляди лишень, чи все сьому правда і чи не потаїла ти чого?
— Усю правду вам сказала, і що нічого не потаїла, так, коли велиш, тату, щоб побожилась, то, як хоч, так і побожусь.
— Гріх великий,— каже Наум,— божитись, я ж тобі і без божби вірю. Тепер слухай мене, Марусю: не раз тобі казав, що дівкою тобі зоставатись не можна, треба заміж іти. Приказував тобі, що тільки кого любиш, зараз мені скажи прямо, а я, побачивши, що воно таке є, так би діло і кінчав; коли б мені не годивсь, то я б тобі сказав: не треба, не знай його; а коли ж би годився, то б йому поперед усього сказав би, щоб і ти не знала: присилай, козаче, за рушниками; затим, що поки до сватання, так щоб не було у вас ніякого женихання, бо воно до добра не доводить. Щастя і твоє, і наше з Настею, що Василь такий чесний і богобоязний; а другий, і незчулася б, як би нав’язав тобі камінь на шию, що й повік не зняла, хіба б з мосту та у воду. Якби я знав з самого першу об Василеві, то я б тоді сказав, зачим не віддам за нього; і ти б так не пристала до нього, і тобі легше було б його забувати. А тепер як хоч, так і терпи, бо не віддам [...]
Ні світ ні зоря, а вже Василь і в Наума. То сяк, то так пробули до обід. І варивши обід, і подававши на стіл, Маруся заливалася слізоньками, відгадувавши, певно, що востаннє бачить свого Василечка. Та, правду сказати, так і всі невеселі сиділи, а за обідом до страви ніхто й не приймавсь.
От як позбирали з стола, Наум і каже жінці і дочці:
— Ідіть собі або в кімнату, або під комору на простор шити, а нам тут з Василем не мішайте.
От, як повиходили вони, Наум і каже:
— Василю, сядь лишень біля мене та слухай не перебиваючи, що я тобі скажу... За отцевські і материнські молитви наградив мене Бог милосердний жінкою доброю, роботящою, покірною і несварливою... Щонайбільша милость Божая до нас грішних у тім, що нагородив нас дочкою; та ще якою? Се не чоловік, се янгол святий...
— Ох, правда, дядечку...— перебив його Василь, а він його зараз зопинив і каже:
— Цить-бо, Василю, мовчи та слухай і не перебивай мене. Се ти, бачивши її очі або щоки і що вона во всім собою красивенька, та й хвалиш її; а я не про її тіло, я кажу про її душу. Яка-то вона тихая, слухняная; Бога небесного зна, і любить, і боїться прогнівить Його; нас шанує і бережеться якомога, щоб ні в чім нас не прогнівити. Жалослива не то що до чоловіка, та аж до манісінької комашечки... Яка сама добра і незлобна, так і про усіх дума, усякому повірить: і Бог її сохранив, що вона тебе, а не кого ледачого полюбила; з другим би пропала на віки вічнії. Та й ти її, сердешну, збив було з пантелику; знаю усе. Ох! Гріх так робити!
— Дядьку! — обізвавсь було Василь.
— Мовчи, племіннику; ти розкажеш опісля. Такую-то дитину нам Бог милосердний дав... А за її добрість, за її смирноту, покірність треба їй такого мужика, щоб їй був як отець; щоб він її кохав, жалував, вчив би її на усе добре, не давав би її кому зря зобижати... Чим нас Бог благословив у сім світі, чи худобинкою, чи скотинкою, усе тут би зосталося зятеві затим, що я хочу зятя, коли Бог благословить, узять до себе у прийми, щоб він був хазяїн добрий, щоб не розтратив, що од нас прийме, і щоб і її не довів ні до якої нужди; а коли Бог благословить діточками, так щоб і їх до пуття через науку довести, і дещо їм зоставить. Тепер скажи мені, Василю, не правду я кажу?
— Правду, панотче, святу правду ви говорите. Коли б ваша милість, щоб мене наградили Марусею, я б усе те сповнив, що ви тепер розказуєте.
— Не можна, Василю: не будеш ти їй таким мужем і хазяїном, як хочеш, бо се не від тебе... Вона тепер рада за тобою хоч на край світу... Покинь її, забудь, не ходи до нас і не знай її, хоч би вона тобі де і повстрічалась. Не погубляй її і душі її, та й нас не пхай живих у яму, прошу тебе об сім... (Сказав і гірко заплакав). Дай нам спокійно віку доживати...
— Та чом же ви, Наум Семенович, думаєте, що я не буду добрим їй мужем і хорошим хазяїном?
— Ти сирота... Як прийде набор, то певно тобі лоб забриють, бо ти сирота, за тебе нікому заступитись; і дядьки скажуть: «Ми тебе поїли, зодягали і до розуму довели, служи за нашу чергу». А що тоді буде з Марусею? Ні жінка, ні удова; звісно, як салдаток шанують: як саму послідню паплюгу, і ніхто не вірить, щоб була салдатка чесна [...] Худобу розтаскають, хто її защитить? Діточки без доглядіння у бідності, у нищеті, без науки [...] Так я тебе полюбив, так мені тебе жалко, як рідного сина! — а не хочу загубити своєї дочки, і такої, як наша Маруся. Тепер сам здоров бачиш, почому не можу тебе зятем прийняти.
Як ударить Василь, вислухавши усе, руками об груди, як припаде на стіл, як заплаче, а далі, сказавши: «Усьому кінець»,— кинувся на шию, обняв Наума кріпко і каже:
— Прощай, мій!.. Коли ж тобі хоч трохи жаль бідного Василя, будь ласкав, будь жаліслив: поклич сюди Марусю, нехай я при тобі попрощаюся з нею!
От ввійшла Маруся, а за нею і Настя.
Василь, узявши Марусю за руку, і каже:
— Марусенько! Правду, велику правду сказав мені твій батько. Треба нам розлучитись. '
— І навіки? — через велику силу спитала Маруся.
— Побачимося... і будеш ти моєю, коли не на сім світі, так на тім! Прощай, моя Ма...— і не договорив, як вона зомліла й покотилась йому на руки. Він її пригорнув до серця кріпко, поцілував, віддав її нечувственну батькові на руки, поцілував руку йому і Насті... і пішов швидко, не оглядаючись...
Не будемо розказувати, як кріпко і як довго Маруся за ним журилася. Ледве-ледве, сердешна, з журби не вмерла. Скільки вже батько з матір’ю її не розважали, усе нічого; а тим іще пуще, що не знала вона, зачим і куди Василь її дівався; чи надовго він скрився, чи вернеться і коли ще то буде? Питалася не раз батька,— що ж? — не знаю та й не знаю. Бо й справді він не знав, з якою думкою і куди він скрився.
Що Божий день перебере горішки, що ще на весіллі, як побачились уперше, та він їй дав, перебере, перецілує та вп’ять до серця і положить. Або коли, гулящим днем, піде у бір на озера, де з ним раз гуляла; там посидить, поплаче і з тим і додому вернеться. Мати не дуже заставляла її поратись і робити, так сама бралась за все. «Мені,— каже,— не так серденьку тяжко, як я що-небудь роблю». З подругами ніколи не грала і вже овсі до них і не виходила.
Одробилися в полі, стали від Семена звечора сидіти, Маруся прийнялася прясти; а з Покрови удосвіта встає, пряде, шиє, порається і все журиться, і частенько, як забереться куди-небудь сама собі, то плаче-плаче, так що й Господи! Бо об Василеві ні чутки, ні вісточки, як у воду впав.
От і пилипівка; от і Ганнино зачатіє, зачали парубки засилати старостів до дівчат. Знай, люди швендяють по вулицям з паличками в руках. То гляди: ідуть двоє поперев’язувані рушниками, бодряться, вихваляються; от там і там таку-то за такого просватали. А інші свинячою стежкою, попід плотами, мовчки собі ідуть, і під плечем, замість хліба святого, несуть... гарбуз! Еге! Нігде дітись: як заробили, так і відвічають.
Не одні старости заходили і до старого Дрота сватати Марусю,— та що ж?
— Таточку мій ріднесенький! Я їм,— каже,— піднесу по чарці!
Старий було гримне на неї:
— Чи ти дурна та божевільна? Чом ти не йдеш? Люди хороші, чесного роду, парень бойкий; чи тобі поповича, чи купця треба?
— Василя, а коли не Василя, то й нікого!..— каже, було, Маруся. Мати її у сльози, а батько, було, аж розсердиться та й крикне:
— Та де того Василя озьмемо? Тепер ти людей цураєшся, а там стануть і тебе люди цуратись, і досидишся до сідої коси.
— Дарма, таточку! Без Василя не страшна мені і домовина, не то сідая коса.
Здвигне тільки плечима Наум, подума: «Нехай ще до того году»,— та й замовчить. І йому жалко було, що про Василя не було ніякої чутки: бо він його дуже любив і усе надіявсь, що він з собою що-небудь до пуття зробить.
От і м’ясниці пройшли, і усюди пішла слава, що Дротівна Маруся і горда, і пишна: за тутешніх парубків не хоче, а жде собі панича із-за моря. Вона про сюю славу знала, сміялась і каже гордо, було: «Дарма! І підожду». Парубкам же хоч і кріпко досадно було, що така красива і багата дівка у лад не дається, та нічого було робити: силою не озьмеш.
Пройшов і піст, відговілись і — слава Тобі, Господи! — дождались воскресенія. Маруся у великодню суботу сама учинила паску, положила туди яєчок, імберю, бібків, шапрану, і спеклася паска і висока, і жовта, і ще у печі зарум’янилась. Полагодила усе, що треба, а на самий Великдень уранці з батраками понесла до церкви на повсященіє паску, баранця печеного, порося, ковбасу, крашанок з десяток, сало і грудку солі і, розіславши на цвинтарі у ряду з другими хустку, розложила усе гарненько, як її мати вчила, бо Настя після недуги не пішла з двора. Наум же став у церкві Божій і молиться.
Коли Наум приходив до церкви молитись, то вже справді молився, а не ловив вітрів, не розглядав і сюди і туди, а стояв як треба, неначе перед самим Господом, Царем небесним, і тільки слухав, що читають і співають. А сьогодні, у такий великий празник, він ще більш молився, і на серці так йому було весело, як і усякому богобоязному, кого приведе Бог дождатись Великодня.
От, як він стоїть і молиться, служба Божая співається, вийшов насеред церкви читати Апостола... І хто ж? Василь!.. Наум дивиться — і сам собі не вірить, чи се він, чи не він? Розглядів хорошенько — аж зовсім він! «Та він же овсі неписьменний! Як же він буде читати? Може, навмання, без книжки; може, витвердив напам’ять? Побачим!»
От Василь вже і «Павла-чтеніє» сказав та й почав... та що за голос важний! Чистий голосний підбасок! От Наум і дума: «Бачив я сліпорожденного, що читав Псалтир так же без книжки; а Василь так у книжку дивиться. Може, напам’ять від дяка перейняв, та буцімто й письменний? Ні! Якби неписьменний, то не зумів би Апостола, та ще й на самий Великдень, прочитати!»
Прислухається Наум; Василь співа. Як же почав херувимську, так таку, що й сам дяк не умів у лад взяти, а Василь без запинки так усі голоси і покрива, і переводи виводить [...]
Як вийшов панотець зо хрести паску свяченую почитувати і народ рушив з церкви, Наум зопинив Василя та зараз і каже:
— Христос воскресе!
От, похристосувавшись з ним, як довг велить, і каже йому Наум:
— Чи ще ти нас, Василю, не забув?
— Нехай мене Бог забуде, коли...
— Добре ж, добре, сину! Тепер не до того. Приходь до нас розговітись [...]
Аж ось двері — рип! — і Василь у хату. Маруся так і нестямилась і крикнула не своїм голосом: «Ох, мій Василечку!» — та й стала як укопана. Стара Настя тож зрадувалась, неначе Бог зна чому, і кинулась до Василя і похристосувалась.
"МАРУСЯ". Частина четверта
|