|
"МАРУСЯ". Початок
От з такою думкою лягла Маруся. Та що ж? І сон її не бере. Те й діло, що дума [...]
Бідна Маруся, не хотівши й споминати про Василя, тільки об нім однім і думала, і хоч би тобі на часиночку очицями звела; плакала та журилась цілісіньку ніч. А й довга ніч у нас на клечальній неділі!
[...] Соловейко стих біля своєї самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вітерець заснув, і гілочки по садкам, дрімаючи, ледве-ледве колишуться; тільки й чути, що через греблю на лотоках водиця цідиться і, мов хто нищечком казку каже, що так і дрімається, а то усюди тихесенько... Аж ось — недовго: зірочка покотилась... далі друга... третя — і поховались у синьому небі, мов у море канули... І прокинувся вітерець та й поколихав тихесенько гілочки по садкам та по ліскам... От і попрокидались птичі самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками... тут зараз їх самчики^ що біля них дрімали, попробуркувались і з радощів,— що настає вп’ять Божий день і вони будуть з своїми самочками літати, гратись, любитись, заспівали своїх пісеньок... А не хто вже виспівувать, як соловейко! Защебетав, залящав, зачиркав, засвистів, затріщав... то стихне, ніби пошепче своїй самочці, як її любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його любить, і похваля його пісеньки, то з радощів і гукне на весь садок... а як промеж того ще й носичками поцілуються... тут він уже і нестямиться... зажмуриться, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрібоче, що аж дух йому запирається... Та усе ж то так гарно, так гарно, що розказати не можна, а на душі весело!
От на березах і листя зашупотіли промеж себе, що й вони, по ласці Божій, будуть красуватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; піднялись стеблинки, розпукались цвіточки і, порозівавши ріточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе і тільки, здихнувши, подумаєш: «Боже милосердний! Отець наш небесний! І усе се, що тільки є на землі, у воді, під небесами, се усе Ти тільки по одному милосердію своєму для чоловіка створив єси?..»
Ось і рідесенький туманець пав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дівчиноньки і укупі з нею побігли ховатись меж крутими берегами. Далі і хмарочки стали розходитись, порідшали й стали звертатись купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя... Зазолотились і верхів’я дерева по лісам... і ось золотий по них пісок сиплеться по дереву нижче, усе нижче... нижче... Усе стихло... Чогось жде!.. Стало виринять з-за землі... що? І світ, і огонь, і краса... І вже і на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться миру?.. І золоті промені від нього обсипали всю землю, і самії небеса стали ніби ще краще. Усе мовчить, жада, щоб швидше явилася у повноті краса миру!..
Ось вийшов і Василь із садка. Він добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупі йти на місто, так він і не пішов вже додому у город, а у тім же селі скитався усю ніч, і як стало світати, то він вже і беріг їх. Визиравши із садочка, побачив, що дві дівчини тихенько ідуть собі і розговорюють; він зараз відгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й подало звістку; то він і пішов, буцімто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, і дух йому захвачує від радощів, що ще побачить Марусю і поговорить з нею.
От ідуть дівчата: Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцімто і слуха, та усе про своє гада... аж зирк!.. І пізнала свого Василя!.. Руки й ноги затрусилися, у животі похолонуло, і дух зайнявся, і сама ні з місця.
— Та йди-бо швидше! — крикнула на неї Олена.— Чого ти зопиняєшся? І так опізнились.
— Та хто його зна, чи спіткнулась, чи що,— каже Маруся, сама ж ні з місця, хоч так би і-яетіла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, він її не любить, що він вже посватаний на хазяйській дочці... усе забула, а тільки того й бажа, щоб бути укупці з своїм Василем.
От як почув Василь, що дівчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь і каже:
— Добридень, дівчата. Боже вам помагай!
— Спасибі! Нехай і вам Бог помага! — сказали йому ув один голос дівчата [...]
А сердешна ж то Маруся [...] іде, не йде, і ноги не служать; і сердиться на себе, чого вона на торг пішла; сердиться на Василя, чого він їм назустріч попався, сердиться і на Олену, чого вона така весела, чого так із засватаним парубком пащекує; сердиться на усіх і за все, а сама не зна, на кого і за що.
От прийшли у город, походили по базару; Олена зараз скупила все, що треба їй було, а Маруся тільки ходить за нею та світом нудить і усе нападається на Олену, що притьмом пора додому. А Василь усе за ними ходить, та — як той міхоноша у колядці — носить Марусин кошик та склада, що Олена купує. Далі осміливсь якось-то спитати Марусю:
— А ти, Марусю, чом нічого не купуєш?
— Та мені небагацько... дечого й купувати...— каже Маруся та й відвернулась від нього, щоб не дивитись на чужого жениха,— тільки й треба купити матері... кресало на люльку... а батькові... ниток красних... на мережки до хусток...
Отак наварнякала наша Маруся, що трохи й сам Василь їй у вічі не насміявсь; ще то добре, що не чула сього Олена, торгуючи у перекупки шпильки.
Василь тільки собі тихесенько усміхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно є, та й узявсь, що треба було Марусі, купити. Покупивши і поскладавши у кошик усе докупи, каже:
— Вже ж як хочете, дівчатка, а я вас опроводжу аж додому, щоб оборонити вас від собаки; та й мені таки у вашім селі є до чоловіка діло [...]
От і пішли вони собі укупці з города. Тільки що вийшли з улиць на степок, от Олена як крикне:
— Ох, я дурна та божевільна! Забула зайти до шевця по батькові чоботи. Що тут мені на світі робити?
Потолкувавшись, порадились, щоб Олена сама вернулась у город за чоботами, а Василь щоб зостався біля Марусі і щоб тут же дожидали Олени, а вона мусила швиденько вернутись.
От як зосталися удвох Василь з Марусею, то й посідали собі на горбику; зараз Василь їй і каже:
— Марусю! Хоч ти розсердишся на мене, хоч проженеш від себе, хоч не звелиш ніколи на очі попадатись, а я таки тобі тепер договорю, що учора хотів сказати...
— Що там таке? — спиталась Маруся, а сама злякалася так, що не можна й розказати...
— Марусю!.. Люблю я тебе усім серцем моїм, люблю я тебе більш усього на світі!.. Не сердься на мене, не відво-рочуйся, не затуляй очиць твоїх білою рученькою; дай мені її сюди, нехай пригорну її до свого серденька та тогді хоч і вмру, коли тобі невгодна щирая моя любов!.. Що ж ти мовчиш? Чом не глянеш на мене?.. Промов до мене хоч півсловечка; скажи, що ти не сердишся за мою любов. Роззна-вай мене, розпитуй про мене, може-таки про мене що-небудь і добре почуєш.
Тільки що став так Василь говорити, то Маруся і нестямилась, серденько в неї так і б’ється, а сама як у лихоманці, так і труситься; боїться — і сама не зна чого; коли б земля розступилася, так би вона і кинулась туди та й... Василя потягнула б за собою; коли б їй крила, полетіла б на край світу... та не сама, а усе б таки з Василем. Що ж їй робити? Земля не розступається, крил у неї нема, ноги наче не її, одну руку вхватив Василь та й держить біля свого серця, а воно так же колотиться, як і в неї; очицями зовсім світу не бачить, а ще таки другою рукою закрила їх та й питається Василя тихесенько, що й сама гаразд не чула:
— Адже ж ти просватаний?
— Ні, Марусю, ні на кому я не сватаний і ні об одній дівчині до сієї пори і не думав. Побачивши тебе учора, світ мені повернувся; без тебе не хочу жити, та бачу й сам, що не можна мені без тебе й дихати...
— А хазяйська дочка? Адже він тебе бере у прийми? — сказала Маруся вже трошки сміліш, бо на серці їй не так важко стало.
— Не тільки хазяйська дочка, та хоч би королівна, хоч княгиня,— не подивлюсь ні на кого... Одна моя втіха, одно моє щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити! Розпитай про мене; цілий год ждатиму, тільки...
— Е, годі!.. Так довго-бо...
— Скільки хоч, що хоч роби зо мною, тільки не проганяй мене від себе, не сердься...
— Та я й не серджусь...
— Чого ж ти закриваєшся, чого відвертаєшся від мене! Може, любиш кого другого? Кажи, не соромся; нехай я се почую від тебе та й піду світ за очима!
— Ні-бо... я другого не люблю...
— Так заглянь же на мене, не закривайся!
— Але! Ще б і не закриватись... Мені-бо стидно.
— Чого ж тобі стидно, скажи?..
— А то ж і не стидно сказати... що я тебе... люблю? Ні за що в світі не скажу...— так, сеє сказавши, як заплаче гірко, і стала його прохати: — Василечку, голубчику, соколику мій! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобі зроду не скажу, щоб ти не посміявся надо мною... Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нікого не любила, нікого не хотіла любити, цуралася парубків, а як побачила тебе, світ мені незмилився [...]
— Марусенько, моя лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепілочко! — приговорював Василь, обнімаючи свою Марусю.— Я ж землі під собою не чую — я мов у раю! Чи не сплю лишень я? Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько? Скажи мені, правда?
— Не скажу, Василечку, єй-богу, не скажу!
— Чом же ти не хочеш завірити об моїм щасті?
— Стидно-бо.
— Марусю! отже поцілую, коли не скажеш.
— Та хоч десять раз цілуй, аби не я тебе; а усе-таки не скажу...
— Отак же... отак... отак же!..— приговорював Василь, цілуючи її раз по п’ять не віддихаючи, та вп’ять знову за те ж... та аж вже не зміг і слово промовити... А Маруся лежить у нього на руках і сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де? Так їй хороше було! Хоче щось сказати — і слова не промовить, хоче вона від нього вирватися, так неначе прикована до Василевої шиї; хоче заплющитись, так очі, против її волі, так і зазирають у Василеві очі, що, як угілля на вогні, палають; хоче від нього відвернутись, а й сама не зна, як горнеться до нього... А він?.. Він тільки роз-гляда її, неначе їсть її очима; забув увесь світ; хоч би йому тут з пушок палили, хоч би хто його кликав,— нічим би не вважив, тільки що розгляда свою Марусеньку, держачи її на своїх руках.
Далі схаменулася вона, здохнула тяжко і скрізь сльози сказала:
— Василечку, що се зо мною сталось? Нічого не тямлю, не знаю сама себе; тільки у мене й на думці, що ти мене любиш, що ти мій... та більш мені нічого і не треба!.. Боюсь тільки, чи нема мені за те гріха?
— За що, моя Марусенько? — сказав Василь, пригорнувши її до свого серденька, і поцілував щиро.
— Ох, не цілуй мене, мій сизий голубонько! Мені усе здається, що гріх нам за се... Боюсь прогнівити Бога!
— Так я ж тобі, моя Марусенько, тим же Богом божуся, що нема у сьому ніякого гріха. Він повелів бути мужу й жоні; заповідав, щоб вони любили один одного і щоб до смерті не розлучалися. Тепер ми любимося; дасть Бог, сповним святий закон, тогді і не розлучимося на вік наш, а до того часу як зійдемося, нам можна без гріха і любитися, і голубитися...
— А не дай. Боже, я...— сказала Маруся та й притулилася до Василевого плеча; і не доказала...
— Не доведи до того Боже! — аж скрикнув Василь і аж злякавсь, подумавши, про що Маруся йому тільки нагадувати стала.— Буду,— каже,— тебе, моя зозуленько, як ока, берегти. Ніяка скверная, бісовська думка і на серці не буде. Не бійсь мене [...]
— Братику мій милесенький! — скрикнула Маруся і обняла його рученятами; довго дивилася йому у вічі, як тая ясочка, а далі й каже: — Тепер я сама тебе поцілую аж тричі, бо знаю, що й в тебе на думці нема ніякого худа.— Та й припала йому на плече, зазираючи йому у вічі, та так пильно, ніби баранчик, що його хотять різати, а він жалібно дивиться на неї, так і вона зирнула на Василя, а сльозинка, неначе тая рісочка на цвіточку, так у неї в очицях засяла; та так жалібно, як тая сопілочка заграла, так вона його спитала: — Як же ти мене після сього покинеш?
— Не говори мені сього, Маню! І не думай об сім, моя кришечко! Гріх божитись, а я от смертельною клятвою побожуся, коли мені не віриш...
— Вірю, вірю, мій соколику, мій лебедику! І що б ти мені не сказав, усьому вірити буду...
Багато розказувати, що там Василь з Марусею розмовляли; забули про увесь світ, і де вони є, і що кругом них, і якби не гукнула ще здалека на них Олена, то б, підкравшись тихенько, бачила б усе, як вони поговорять-поговорять та й знова цілуються. Як же почули Олену, так зараз і розрізнилися, неначе і не вони: Василь став, буцім мала дитина, пісочком пересипатись, а Маруся тут же знайшла черепочки та давай у креймахи грати, а самі і не ззирнуться меж собою.
От пішли усі укупі додому. Олена подумала: «Що се сталося з нашою Марусею? Ніколи не була така весела і говор-лива, та ще з парубком, що, було, їх жахається, як не знать чого, а тепер сама заговорює, жартує, вигадує і, знай, сміється з Василем, а мене буцім і нема з нею. Уранці як ішли, так пари з уст не пустила, а тепер не замовчить ні на часинку; уранці насилу йшла і на мене нападалась, чого я спішу, а тут поперед усіх біжить, землі під собою не чує та, знай, кида на Василя то пісочком, то скіпочками, а він її ловить, а піймавши... аж руки крутить. Се щось недаром!..
Стали доходити до села, от Василь і каже:
— Тепер же прощайте, дівчатка. Мені так весело було з вами; спасибі вам і дуже спасибі за все, за все, за все. Не знаю, коли-то з вами побачусь? (А у Марусі аж слізоньки покотились; обтерла швидше хусточкою, щоб Олена не бачила, та й стала буцімто пісеньку мугикати, і неначе підтанцює під неї, а сама пильно дивиться у вічі Василю). Нате ж усе,— каже Василь,— ваше добро; вибирайте з кошика. А я вже піду своєю дорогою.
От дівчата стали вибирати. Олена усе забрала й поклала за пазуху, а Маруся, переглядівши, поскладала у кошик, і пішли собі. Тільки що відійшов від них Василь чимало, аж Маруся, буцімто схаменулась і згадала, і каже:
— Отак же! Усе позабирала, а синій камінець, що батько звелів купити, я й не взяла у Василя. Побіжу, дожену його! — Доганя, а сама, знай, кричить, щоб він підождав. Вже ж щоб то Василь та не почув Марусиного голосу?.. Стоїть як на шпичках і дожида, щоб Маруся підбігла до нього, і що вона йому скаже?
Ось вона, догнавши його, сказала:
— Я знарошне, буцімто забула у тебе синій камінець, щоб тобі нишком сказати: приходь сьогодні на озера, що у нашому бору, я там буду; то що поговоримо. Пусти ж, не заньмай мене, щоб Олена не догадалась. Ке сюди камінець і прощай, мій соколику милий! Приходь же!
Прийшла Маруся додому; батечку! весела, моторна, і говорить, і розказує, і порається за трьох, так що мати, дивлячись на неї, аж повеселішала, і їй полегшало. Хотіла було сваритись на дочку, зачим довго проходила, так та ж як узяла коло неї леститись, і приговорювати, і розважати її, а сама піч топити, зілля кришити, горшки наставляти, так що горить у неї діло.
Не вспіла мати оглянутись, вже у Марусі і готов обід; сіла, ручки зложила і, знай, матері розказує, як то їй добре було йти на базар холодком, що бачила на місті, як торгувалась, як купувала; і кого бачила, і з ким говорила, і яка проява лучалась,— усе-усе до посліднього раз по п’ять розказувала, тільки про Василя нічичирк! Вона б то й хотіла матері розказати, та не знала, з якого кінця узятись, та й подумала: «Нехай же спитаюсь у Василя; він мене навчить, як про се розказати».
Прийшов і старий Наум; обіда і дума: «Зроду Маруся такого мудрого борщу не варила, як сьогодні; і мнясо добре спечене, і усе-таки гаразд, а лучче всього, що сама така веселенька, і усе вигадує і жартує».
Після обід, чи прибрала Маруся, чи не прибрала, мерщій вхопила глечик та й каже:
— Піду ж я, мамо, назбираю вам суниць...
Ще мати їй нічого на се і не сказала, а вона вже і за воротами, і прямо поспішала у бір на озера. Хоч і бачить по дорозі суниці, та не збира, а дума: «Василь мене вже, мабуть, жде; піду швидше до нього; а як посиджу з ним та вертатимусь додому, тогді і ягідок назбираю».
Недовго шукала вона свого Василя: тут зараз і є. Як же зійшлись, так дарма, що тільки, може, часів три не бачились, а так неначе десять год розно були. Обнімаються, цілують один одного, розговорюють, розказують; то, побравшись за рученьки, ходять, то вп’ять посідають...
І незчулись, як стало вже вечоріти. І то ж бо правда, що коли ідеш укупі з тим, кого любиш, то день пробіжить так швидко, як часиночка.
От Маруся перша крикнула:
— Ох, мені лишенько! Чи бач, де вже сонце?
— Так що ж? — питає Василь.
— А те,— каже Маруся,— як я додому піду?
— Не бійсь нічого, я тебе опроводжу.
— Не те щоб я боялась, а те, що ягідок не назбирала: а я за ними просилась у матері. Що мені тут на світі робити? Розкажу матері, що заговорилась з тобою та й забула.
— Ні, Марусенько, постривай ще матері об мені говорити.
— А чому ж?
— Ще, моє серденько, не урем’я. Треба підождати.
— А як се можна? Матері і батькові треба усе зараз розказати й ніколи перед ними не брехати. Що ж я тепер скажу, що я не набрала суничок?
— Що хоч, Маню, те й кажи, тільки не говори про мене: я сам, як прийде пора, я сам скажу.
— Та гріх же брехати...
— Се не буде брехня, і їм треба усе розказати; тільки як скажеш тепер, а вони, мене не знавши, подумають, що я який-небудь ледащо, що тільки зводжу тебе з ума, тебе будуть лаяти, мене стануть цуратись і будуть нас розлучати. Потерпи, моя рибонько, хоч через петрівку; я так наведу, що вони про мене будуть знати і чути що-небудь непогане; тогді пришлю людей, тоді їм усе і розкажеш...
— Може, воно і так,— довго подумавши, Маруся сказала.— Я вже нічого не знаю, а усе робитиму, що мені скажеш. Тільки вже, Василечку, мій козаченьку, як собі хочеш, а я вже більш до тебе не вийду ні сюди, ні на вулицю, ні на базар, нікуди.
— А се ж то чому? — спитавсь Василь злякавшись.
— Як собі хоч, а тільки, по моїй думці, се вже гріх, коли чого не можна матері сказати та теє і робити нишком від неї. Хоч розсердись зовсім, тільки вже я не прийду, і не дожидай мене, і не шукай мене. Інше діло, якби я посватана була, тоді б і нічого; а то хто-небудь побачить, та про мене ще й слава піде! Не хочу, не хочу! Нехай Бог боронить! Прощай же, мій соколику, мій Василечку! Не сердься ж бо на мене; адже ти кажеш, що скоро пришлеш старостів? От ми ненадовго розлучаємось.
Скільки не просив, як то не молив її Василь, щоб таки виходила сюда хоч через день або через два, так ні за що на світі не захотіла і з тим пішла додому, не звелівши йому йти за собою [...]
Прийшовши додому, тяжко їй було відбрехуватись перед матір’ю, що не принесла ягідок; бо, зроду не брехавши ні в чім, не знала, як і викрутитись і що сказати. Сяк-так, то чередою, то Оленою затерла, зам’яла діло — і кінці у воду.
Поки поралась та прибирала і була з матір’ю, так їй і весело було, а тим більш, що матері стало легше і вже піднялась з постелі; батько таж веселий і ласкавий був до неї; от вона не тільки не'журилась, та ще сама собі дякувала, що так з Василем зробила; і, ходячи і пораючись, усе думала: «Коли б швидше можна було їм розказати про Василя, то як би гріх з душі».
Як же лягла на постіль, так і не подумала, щоб спати. Зараз прийшов їй на думку Василь, як то він, мабуть, журиться, що не скоро з нею побачиться, та як і їй бути? Як, не бачившись з Василем неділю або, може — нехай Бог боронить! — і дві, як і жити на світі... «Іще таки учора,— дума собі,— ще я не так його любила, як сьогодні, після того часу, як він сказав, що мене любить, та ще... як поцілував!» Та, здумавши се, як засоромилась! і поночі чує, що вид у неї як жар горить! «Що ж отеє я наробила? — дума собі.— Чи се ж я, що і слухати не хотіла об хлопцях? Скрізь землю б пішла від стида й сорому! А що, як ще Василь надо мною сміється?» Тут їй ще душніш стало; а далі, як роздумала, що Василь зовсім не такий, щоб йому сміятись, і що він божився, що її кріпко любить, то і утихомирилась, і тільки того соромилась, що... цілувалася з ним і у бору довго з ним сиділа. «Та се ж вже,— так дума,— і вперше, і востаннє. Се на мене любов напала, а матуся казала, що любов — як сон: не заїси, не заспиш і що робиш, не знаєш, мов вві сні. Борони Мати Божа, щоб я гіршого чого не зробила! Та як не буду з ним бачитись, то і жартувати ні з ким буде. Добре ж я зробила і сама собі дякую, що не звеліла йому до себе ходити».
Так собі порадившись, устала (бо вже і розсвіло) і зараз прийнялась поратись. Що ж? Тут корову доїть, а сама озирається, чи не йде Василь. По воду пішла, оглядається на Василя; у хаті сало товче, а на двері погляда, чи не Василь їх відчиня. За стіл сіла обідати, а сама у віконце усе зирк та зирк, чи не йде Василь. І жде його і не жде, і хоче, щоб прийшов, і боїться, щоб не прийшов.
Після обід, у хаті сидячи, дума: «Коли б не ввійшов! Піду на подвір’я». Надвір вийде: «Коли б не йшов вулицею та щоб мене не побачив, піду лучче у хату». І так, знай, світом нудить удень, а ніччю мало чого и спить, усе їй те на думці, що коли-то вона побачить Василя і коли-то не буде з ним розлучатись.
І Василь не луччий був її. Не тільки роботу, покинув хазяїна і город; знай, блука круг села, де жила Маруся. Ходить, ходить, у бір піде, над озерами, де з нею сидів, сяде — нема Марусі, не йде Маруся. По селу вулицями ходить та не зна, де її хата, не зна, як і батька її звуть і прозивають. Маруся та й Маруся, більш йому нічого не треба було знати; і він її не питав, затим що ніколи було: усе їй розказував, як її любить, або слухав, як вона розказувала, що як вона його любить.
От вже і пущання пройшло, тиждень петрівки минається; ходить наш Василь і не зна, що вже йому і робити. Аж ось іде своєю дорогою, бачить, чоловік віз мішки від вітряка, та вісь йому і уломилась. Чоловік той хоче щоб підв’язати як-небудь, так шкапа не стоїть; і той чоловік мучиться з нею, а друге й те, що воза не підніме, бо вже собі старенький був.
"МАРУСЯ". Частина третя
|
