Наталка Полтавка (Скорочено) |
|
Дія перша Картина перша Село над рікою Ворсклою. Упродовж сцени вулиця, що веде до річки; тут між хатами і Терпилишина хата. І
Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться. О, як болить моє серце, а сльози не ллються!.. Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу, Тільки тоді і полегша, як нишком поплачу. Що на полі, на пісочку, без роси на сонці? Тяжко жити без милого і в своїй сторонці! Де ти, милий чорнобривий? Де ти? озовися!.. Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися!.. Полетіла б я до тебе, та крилець не маю, Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю... До кого ж я пригорнуся, і хто приголубить, Коли тепер нема того, який мене любить... Петре, Петре!.. Де ти тепер? Може, де скитаєшся у нужді і горі і проклинаєш свою долю, проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище, а може... (плаче) може, й забув, що я живу на світі!.. Ти був бідний, любив мене, і за те потерпів і мусив мене оставити; я тебе любила і тепер люблю... Ми тепер рівня з тобою: і я стала така бідна, як і ти,— вернися ж до мого серця!.. Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються... II Возний (ідучи повз Наталку, підходить до неї). Благоденственного і мирного пребиванія!.. (Набік.) Удоб-ная оказія предстала зділати о собі предложеніє на самоті... Наталка (кланяючись). Здорові були, добродію, пане возний!.. Возний. Добродію... добродію!.. Я хотів би, щоб ти звала мене — теє-то як його — не вишеупомянутим іменем. Наталка. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство і розум... Возний. Не о сем, галочко — теє-то, як його — хло-почу я; но желаю із медових уст твоїх слишати умилитель-ноє названіє, сообразноє моєму чувствію. Послушай: От юних літ не знал я любові, Не ощущал возженія в крові. Как вдруг предстал Наталки вид ясний. Как райський крин душистий, прекрасний. Утробу всю потряс... Кров взволновалась, Душа смішалась,— Настал мой час! Не в состоянії поставить на вид тобі сили любові моєй!.. Когда б я іміл — теє-то, як йо^го — стілько язиків, скілько артикулов в статуті ілі скілько зап’ятих в Магдебурськом праві, то і сих недовліло би на восхваленіє ліпоти твоєї!.. Єй-єй! Люблю тебе... до безконечності... Наталка. Бог з вами, добродію!.. Що ви говорите! Я річі вашої в толк собі не візьму... Возний. Лукавиш — теє-то, як його — моя галочко!.. і добре все розумієш. Ну, коли так — я тобі коротенько скажу: я тебе люблю і женитись на тобі хочу. Наталка. Гріх вам над бідною дівкою глумитись! Чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду. Та й по всьому я вам не пара... Возний. Ізложеннії в отвітних річах твоїх резони суть — теє-то, як його — для любові нічтожни... Рци одно слово: «люблю вас, пане возний» — і аз, вишеупомянутий, виконаю присягу о вірнім і вічнім союзі з тобою. Наталка. У нас є пословиця: «знайся кінь з конем, а віл з волом»... Шукайте собі, добродію, в городі панночки. Возний. Бачив я многих — і ліпообразних, і багатих. Но серце моє не імієть — теє-то, як його — к ним поползно-венія. Ти одна заложила йому позов на вічнії роки, і душа моя єжечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години. Наталка. Воля ваша, добродію, а ви так з-письменна говорите, шо я того не розумію. Та й не вірю, щоб так швидко і дуже залюбитись можна було. Возний. Не віриш? Так знай же, шо я тебе давно вже — теє-то, як його — полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село. Моїх діл околичності, возникающії із неудобних обстоятельств, удерживали соділати признаніє пред тобою; тепер же читаю — теє-то, як його — благость в очах твоїх... До формального опреділенія о моєй участі открой мні, хотя в термині, патикулярно, резолюцію: могу лі — теє-то, як його — без отсрочок, волокити, проторов і убитків получити во вічноє і потомственноє владініє тебе — движимоє і недвижимоє імініє для душі моєй — з правом владіти тобою спокойно, безпрекословно і по своєй волі — теє-то, як його — розпоряжать? Скажи, говорю!.. Отвічай, отвітствуй: могу лі бить — теє-то, як його — мужем пристойним і угодливим душі твоєй і тілу? Наталка (співає). Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву. Пошануйте сиротину і не вводьте в славу. Не багата я і проста, та чесного роду, Не стиджуся прясти, шити і носити воду. Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами, Як же можеш ти дружиться з простими дівками? Єсть багацько городянок, вибирай любую; Ти пан возний: тобі треба не мене, сільськую. Так, добродію, пане возний! Перестаньте жартувати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім’я: через вас люди почнуть шептати про мене; а для дівки, коли об ній люди зашепочуть... Музика починає грати прелюдію. Возний міркує собі на думці і смішні міни перебігають йому на обличчі. Наталка задумується. III Виборний (з’являється на вулиці, іде й співає): Дід рудий, баба руда, Батько рудий, мати руда, Дядько рудий, тітка руда, Брат рудий, сестра руда, І я рудий, руду взяв, Бо рудую сподобав. Виборний. Зате нам, простому народові, буде добре, коли старшина буде богобоязлива і справедлива, не допускатиме письменним п’явкам кров із нас смоктати... Та куди ви, добродію, налагодились?.. Возний. Я наміревав — теє-то, як його — посітити нашу вдовствующую дякониху, та, побачивши тут Наталку (зітхає), остановився побалакати з нею... Виборний. Наталку? А де ж вона?.. (Оглядається.) Возний. Може, пішла додому. Виборний. Золото — не дівка! Наградив бог Терпи-лиху дочкою. Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна — яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших за себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе, г матір свою на світі держить!.. Возний. Нічого сказати — тоє-то, як його — хороша, хороша, і вже в такім возрасті!.. Виборний. Та й давно б час, так що ж!.. Сирота, та ще й бідна — ніхто і не квапиться... Возний. Однако ж я чув, що Наталці траплялись женихи, і весьма пристойнії. Наприклад, Тахтаулівський дячок, чоловік, знаменитий басом своїм, ізучен ярмолоя і даже знаєть печерський лаврський напів; другий волосний — теє-то, як його — писар із Восьмачок, молодець не убогий і продолжавший службу свою безпорочно скоро год; третій — підканцелярист із суда, по імені Скоробреха... і многії другії... Но Наталка... Виборний. Що? Одказала? Добре зробила... Тахтаулівський дяк п’є горілки багато і вже спада з голосу; волосний писар і підканцелярист Скоробреха, як кажуть, жевжики обидва і голі, вашеці проше, як хлистики; а Наталці треба не письменного, а хазяїна доброго, щоб умів хліб робити і щоб жінку свою з матір’ю годував і зодягав. Возний. Для чого ж неписьменного? Наука — теє-то, як його — в ліс не веде; письменство не єсть преткновеніє ілі поміха ко вступленію в законний брак [...] Виборний. Та чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора... Хіба в ченці постригатись хочете? Чи ще, може, суджена на очі не нависла?.. Хіба хочете, щоб вам на весіллі цю пісню співали?.. Ось слухайте (співає): Ой, під вишнею, під черешнею, Стояв старий з молодою, як із ягодою. І просилася, і молилася: «Пусти, мене, старий діду, на вулицю погулять!» «Ой, я й сам не піду і тебе не пущу: Хочеш мене старенького та покинути. Ой, не кидай мене, моя голубочку! Куплю тобі хатку і ще й сіножатку, І ставок, і млинок, і вишневий садок!» «Ой, не хочу хатки, ані сіножатки, Ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка. Ой, ти, старий дідуга, ізігнувся, як дуга, А я, молоденька, гуляти раденька». Возний. Коли другії облизня піймали, то і ми остерігаємося. Наталка многим женихам піднесла печеного кабака; глядя на сіє, і я собі на умі. Виборний. А вам що до Наталки — будто всі дівки на неї похожі? Не тільки світу, що в вікні: цього дива повно в світі. Та до такого пана, як ви, у іншої аж жижки задрижать!.. Возний (набік). Признаюсь*йому в моїй любові к Наталці!.. Послухай, пане виборний!.. Нігде — теє-то, як його — правди діти: я люблю Наталку всею душею, всею мислію і всім серцем моїм; не могу без неї жити, так її образ — теє-то, як його — за мною слідить... Як ти думаєш? Як совітуєш в таковом моєм припадці?.. Виборний. А що тут довго думати? Старостів посилати за рушниками, та й кінець! Стара Терпилиха не зсунулась ще з глузду, щоб вам одказати. Возний. Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода — кирпу гне!.. Я вже їй говорив, як то кажуть, надогад буряків,— теє-то, як його,— так де? — ні приступу!.. Виборний. Що ж вона говорить? Чим одговорюється і що каже? Возний. Вона ізлагаєть нерезоннії — теє-то, як його — причини; вона приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене паном, себе бідною, а мене багатим, себе простою — теє-то, як його — а мене возним, і рішительний приговор учинила — що я їй, а вона мені не рівня — теє-то, як його. Виборний. А ви ж їй що? Возний. Я їй пояснив, що любов усе рівняєть. Виборний. А вона ж вам що? Возний. Що для мене благопристойніша панночка, ніж проста селянка. Виборний. А ви ж їй що? Возний. Що вона — теє-то, як його — одна моя гос-пожа. Виборний. А вона ж вам що? Возний. Що вона не вірить, щоб так дуже — теє-то, як його — можна полюбити. Виборний. А ви ж їй що? Возний. Що я її давно люблю. Виборний. А вона ж вам що? Возний. Щоб я одв’язався од неї. Виборний. А ви ж їй що? Возний (сердито). Що? — Нічого!.. Тебе чорт приніс — теє-то, як його — Наталка утекла, а я з тобою зостався. Виборний. Ой ви, письменні!.. Вгору дереться, а під носом нічого не бачите!.. Наталка обманювала вас, коли казала, що ви їй не рівня. У неї не те на серці... Возний. Не те? А що ж такеє? Виборний. Уже ж не що!.. Другого любить! Ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтаві, і покійний Терпило живий був, то прийняв був до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий,— він од Наталки старший був годів на три або на чотири, з нею вигодувався і зріс вкупі. Терпило і Терпилиха любили годованця, як рідного сина — та було й за що! А Наталка любилась з Петром як брат із сестрою. От Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знакоми-тись не з рівнею: зачав, бач, заводити банкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями і цехмістрами — пив, гуляв, шахрував гроші, покинув свій промисел, помалу розточив своє добро, розпився... зачав гримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому; і після, як не стало і посліднього цього робітника, Терпило зовсім ізвів-ся — в бідності вмер і без куска хліба оставив жінку й дочку. Возний. Яким же побитом — теє-то, як його — Терпилиха опинилася в нашім селі? Виборний. У Терпила в городі на Мазурівці був двір — гарний з рубленою хатою, коморою, льохом і садком. Терпилиха по смерті свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собі хатку і тепер живе, як ви знаєте. Возний. А вищереченний Петро де — теє-то, як його — обрітається? Виборний. Бог же його зна. Як пішов з двору — мов у воду впав: чутки нема. Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сліз Петра не згадує... Возний. Наталка неблагоразумна: любить такого чоловіка, которого — теє-то, як його — може й кістки погнили. Лучче синиця в жмені, як журавель в небі. Виборний. Або, як той грек мовив: «Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник...» А я все-таки думаю, коли б чоловік добрий найшовся, то б Наталка вийшла заміж, бо убожество їх таке велике, що невмоготу становиться. Возний. Сердечний приятелю, возьмися у Наталки і матері хожденіє іміти по моєму сердечному ділу. Єжелі виїграєш — теє-то, як його — любов к мені Наталки і убі-диш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанії, то не пожалію — теє-то, як його — нічого для тебе. Вір — без дані, без пошлини, кому хочеш, позов заложу і контроверсії сочиню,— божусь в тім: єй-же-єй! Виборний (подумавши трохи). Що ж? Спрос не біда. Тут зла ніякого нема. Тільки Наталка не промах!.. О, розумна і догадлива дівка! Возний. Осмілься!.. Ти умієш увернутись — теє-то, як його — хитро, мудро, недорогим коштом. Коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради. Виборний. Для обману? Спасибі за це!.. Брехати і обманювати других — од Бога гріх, а од людей сором. Возний. О, простота, простота!.. Хто тепер — теє-то, як його — не бреше і хто не обманюєть? Мню, єжелі би здесь зібралось много народу і зненацька ангел з неба з огненною різкою злетів і воскликнув: «Брехуни й обманщики!.. ховайтесь, а то я поражу вас!..» Єй-єй, всі присіли б до землі совісті ради!.. Блаженна ложь, єгда биваєть в пользу ближніх... а то біда — теє-то, як його — що часто лжемо ілі ради своєя вигоди, ілі на упад других. Виборний. Воно так, конешно: всі люди грішні; одна-ко ж... Возний. Що однако ж? Всі грішні, та ще й як!.. І один другого обманюєть, як того треба!.. І як не верти, а виходить — кругова порука. Слухай: Всякому городу нрав і права, Всяка імієть свій ум голова; Всякого прихоті водять за ніс; Всякого манить к наживі свій біс. Лев роздираєть там вовка в куски. Тут же вовк цапа скубе за виски; Цап у городі капусту псує: Всякий з другого бере за своє. Всякий, хто вище, то нижчого гне; Дужий безсильного давить і жме. Бідний багатого — повний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга. Всяк, хто не маже, то дуже скрипить; Хто не лукавить, то‘ззаду сидить. Всякого рот дере ложка суха — Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?.. Виборний. Воно то так!.. Тільки великим грішникам часто і даром проходить, а маленьким грішникам такого завдають бешкету, що й на старість буде в пам’ятку! [...] Музика починає грати прелюдію. Возний міркує собі на думці і смішні міни перебігають йому на обличчі. Наталка задумується. Виборний. Ой ви, письменні!.. Вгору дереться, а під носом нічого не бачите!.. Наталка обманювала вас, коли казала, що ви їй не рівня. У неї не те на серці... Картина друга Терпилишина хата. Мати пряде, а дочка шиє. VII Наталка (сама). Не минула мене лиха година!.. Возний гірше реп’яха причепився. А здається, що Макогонен-ко до всеї біди привідця... Боже милосердний! Що зо мною буде? Страшно й подумати, як з немилим чоловіком увесь вік жити... як нелюба милувати, як осоружного любити!.. Куди мені діватись? Де помочі шукати? Кого просити? Горе мені... Добрі люди, поможіть мені, пожалійте мене!.. А я од всього серця жалію об дівках, які в такій біді, як я тепер... (Падає навколішки й здіймає догори руки.) Боже! Коли вже воля твоя єсть, щоб я була за возним, то вижени любов до Петра із мого серця і наверни любов і душу мою до возного! Без цього чуда я пропаду навіки... (встає і співає): |