Мина Мазайло. Продовження |
|
4 Ускочили прожогом тьотя, Рина і Мазайлиха. Тьотя до Рини: — Біжи, Рино!.. Скажи йому хоч ти, що треба йому зробити... Рина була кинулась, але вернулась: — Скажіть краще ви, тьотю... І тьотя кинулась була, але теж стала, махнула рукою: — Маланхольная ідійотка!.. А який момент був, Рино! Який момент! Такого моменту вже не буде. Мазайлиха заплакала.
5
Ускочив папіводягнений Мазайло з газетою в руках: — Серце!.. Води!.. Є публікація!.. Ось!.. Всі разом — Де? — Невже, папо? — Господи! Мазайло — Ось!.. (Істерично). Обережно, не порвіть! Ось... Ось... Харківський -окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу... Не можу, ви розумієте... В очах райдуги, метелики, луки... Пахнєт сеном над лукамі!.. Тьотя взяла у Мазайла газету: — Дайте я прочитаю... Мазайло — Обережніше, не помніть! Не помніть! Тьотя урочисто: — Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошує: громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін. (До Рини). А що, не казала я, що прізвище сьогодні буде опубліковане! Не казала!.. Пєснєй душу вєсєля... Рина — Тьотю, яка ж радість!.. Баби з к-рап-лями рядами... Мазайлиха — Ходят, сєно шевєля... (Засміялась, заплакала).
6
Увійшов дядько Тарас: — Цікаве що в газеті, чи як? (На нього ніхто не звернув уваги). Мазайло до тьоті: — І з’явіть ви собі, як я зразу однгукав... Не читаючи газети-, одшукав. Якось зразу вийшло, і знаєте через що? Серце!.. Кажуть, пишуть — серце орган, що гонить кров, орган кровотоку. Нічого подібного! Серце — це орган, що перш за все передчуває і вгадує. Ще за газету не взявся, а воно вже тьох — є публікація! Ще не взявся читати (узявся руками за серце, немов стиснув йому руку), як ти, моє ненаглядне, любе серце, вже тьохнуло: дивися на останній сторінці знизу!.. (Стиснув ще міцніш). Спасибі! Спасибі за віщування! Спасибі!.. Там сухоє убірають мужичкі є-во кру-ком... Дядько Тарас — Гм... Невже таки опубліковано! Га? Знов ніхто на дядька уваги. Мазайлиха — Така радість, що я вже не знак), що нам далі й робити!.. На воз віламі кідають... Рина — Що?.. На підставі публікації голосно сказати: однині я Рина Мазєніна! Мазайлиха — Лина Мазєніна! Мазайло — Мина Мазєнін!.. Боже!.. Воз растьот, растьот, как дом... Дядько Тарас — Га, питаюся? Тьотя Мотя — А тепер слухайте, милії мої люди. Є пропозиція газету завести у рямці... Рина — Під скло, тьотю! У нас залишились рями і скло від царського портрета на горищі... Ура-а! Тьотя Мотя узяла газету: — В рямці! Всім нам прибратися і врочисто поздоровити хрещеника, пообідати... (Пішла іпроходячи повз дядька Тараса, весело, жартівливо показала на нього). Ну!.. В ажіданьї конь убогій точно вкопаний стоїть... Ха-ха-ха. (Вийшла). Мазайло — Уші врозь, ду-кою но-кі... Лино! А вийми мені й подай сюди до люстра дореволюційний парадний мій сюртук. Став перед люстром. Рина і Мазайлиха побігли. Дядько Тарас — Га? Думалось — Мазайловський, мірялось — Мазайлович, мріялось — Мазайленко з кореня «маз» вийде, а вийшов Мазєнін. П’ять на п’ять було! Ой дурень я, дурень!.. (Пішов, ухопившись за голову).
7
Убігла Мазайлиха з сюртуком: — На!.. Мотенька сказала, щоб ти мерщій одягався, бо й нам треба до люстра... Крім того, може, знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть... Мерщій же, Мш-іусю, мерщій! Щоб не вийшло: і как будто стоя спіт... Поцілувавши чоловіка, побігла. Мазайло сам: — Однині я — Мина Мазєнін. (Став перед люстром). Здрастуйте, Мазєнін, Мино Марковичу! (Привітався на другий голос). А-а, добродій Мазєнін? Моє вам!.. (Ще привітався на третій голос). Товаришу Мазєнін! Здрастуйте!.. (Іще привітався). Здоров був, Мазєнін! Зайдімо?.. Гм. (Помріяв трошки). Ви не знайомі? (Подавши комусь руку). Дуже приємно — Мазєнін. (Уклонився). Будь ласка, ви часом не Мазєнін?! (Кивнув головою). Так, я Мазєнін!.. (Офіційним голосом). Ваше посвідчення, громадянине! (Тоді немов подав комусь посвідчення). Будь ласка! Мазєнін! (Тоді з офіційного на м’якший). Вибачте, ось у ці двері, товаришу Мазєнін... (Ситим голосом). Були там Вишньов, Спаський, Де Розе, Мазєнін...
8
Убігла Мазайлиха: — Рина вже дістала з горища раму... Ти скоро?.. Та навіщо ти скидаєш штани?.. Замріяний, Мазайло машинально застебнув штани і знов до когось: — Вдома?.. Скажіть, що прийшов Мазєнін з дружиною. Здрастуйте!.. (Підвів до когось жінку). А це моя дружина. Мазайлиха — Ах, Мазєніна... А тепер, Минасю, я... Це мій чоло... Мазайло перехопив: — Ні, не так... (Немов подзвонив і тоді до покоївки). Тут живуть Мазєніни? Будь ласка... Мазайлиха — А ще краще так... (Немов вітаючись і цілуючись з кимось). Прошу ласкаво, заходьте... Це мій чоло... Мазайло вклонився: — Мазєнін! Ні, краще так: вип’ємо за здоров’я нашого вельмишановного Мини Марковича Мазєніна!.. Мазайлиха — За мадам Мазєніну! За Килину Трохимівну Мазєніну!.. (Випила).
9
Тим часом через кімнату пройшов, нікого не бачачи, не помічаючи, дядько Тарас: — Дурень же я, дурень! Мазайло, теж нічого не помічаючи, немов випивши: — Вип’ємо, Мазєнін, га? Мазайлиха, кокетуючи, пальчиком: — Мадам Мазєніна!.. Випийте...
10
Вскочила Рина: — Тьотя вже заводить газету під скло. Ви ско... Та навіщо ти, папо, скидаєш спідню сорочку? Мамо! А ти здуріла! Теж розстебнулася... Мазайло замріяно: — Слово має Мина Маркевич Мазєнін. Мазайлиха замріяно: — Вам скільки аршин, мадам Мазєніна? Мазайло — Браво! Хай живе Мазєнін!.. Мазайлиха — Ці квіти і конфетки однесіть, будь ласка... Рина замріяно: — Рині Мазєніній... Мазайло — Чули? Помер Мазєнін, Мина Маркович... Мазайлиха — Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина... Рина — І дочка Мазєніни... (Замислилась).
11
Через кімнату перейшов, нікого не бачачи і нічого не помічаючи, дядько Тарас: — Ой-ой-йой же дурень! Мазайло — На цвинтарі пам’ятник золотими буквами: «Тут спочиває прах Мини Марковича». Мазайлиха — Мазєніна. Мазайло — Або просто: тут Мазєнін... Рина — І наша вулиця — вулиця Мазєніних. Обнялися втрьох і од щастя заплакали.
12
Увійшла тьотя Мотя: — Я вже все зробила: газета в рямцях, під склом!.. Ви ско... Та що з вами, милії ви мої люди!.. Що трапилося?.. Ви плачете?.. Мазайло — Це ми з радості... Ну, якось не віриться, чи давно було: Квач, Мазайло, Мазайлиха, Мазайлята, Мазайлівна... І от ми — Мазєніни, і от я нарешті — Мазєнін! Тьотя й собі слізку вронила: — Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розтор-гуєва —це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер... От, наприклад, Мєталова-Темброва — зовсім інша річ... Увійшов дядько Тарас: — Та який же дурень!.. (Побачивши, як обнялися тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Рина). Так... Як був собі до революції у нас підрядчик один земський та будував він земству школи, лікарні, дороги. Ну, а собі за це — будинки. Хоч і крав, дак міцно ж будував, не те, що тепер для житлокоопів будують. Та не про це я хотів сказати. Як прийшла революція, то націоналізували його будинки. То він, через п’ять років із тюрми вийшовши, пішов просто до виконкому. Прийшов, двері прочинив та й пита: я ще вам не потрібний? Ні, кажуть... Ну, то я послі прийду... Так оце і я тепер спитаю (сумно-лукаво) — я вам ще не потрібний? Тьотя Мотя — Ні!.. (До Мазайлів). Ходімо, я ж покажу газету, мої милі. Ви не впізнаєте її!.. Дядько Тарас услід: — Ну, то я послі прийду. Тьотя Мотя — Ба ні!.. Ви нам потрібний! Будь ласка, одчиніть двері, як хто прийде до нас поздоровити Мину Марковича... Будь ласка! (Пішли). Дядько Тарас од образи не зна, що робити. Постукав до Мокія: — Тобі я ще не потрібний?
13
Виглянув Мокій: — Як комсомольцю кадило, так. ви мені потрібні. Тоді дядько Тарас у люстро: — А собі ти ще потрібний? (Подивився і почав сам себе в люстро лаяти). П’ять на п’ять, га! Ні, таки ти дурень, Тарасе! Бельбас! Бевзь! Недотепа! Кеп! Йолоп! Глупа! Телепень! Дурко! Дуропляс! Дурноверх! Дурепенко! Дурба! Дурило! Дурбас! Ду-рундас! Задзвонив у сінях дзвоник. Дядько пождав, чи не вийде хто одчинити двері. Тоді: — Гаразд! Я одчиню, будь ласка, але ж і зачиню за вами, і в першу чергу за тобою, радянський українцю. Ох і зачиню ж!.. Пішов, одчинив і ще в сінях: — Ага-а!
14
Увійшла Баронова-Козино з букетом квіток. Побачивши, що в кімнаті нікого нема, занервувалася. Дядько Тарас — Так. Виходить, це я вам одчинив двері? Баронова-Козино — Так... Дядько Тарас з прихованою погрозою в голосі:
— Гм... Підождіть. Баронова-Козино — Вибачте, тобто — мерсі... Скажіть, будь ласка, чи вдома Мазєніии? Дядько Тарас — Гм... Зайломази, ви хотіли спитати. У Баронової-Козино закалатало серце. Пальцями до двух: — Вибачте, ви ще, мабуть, не читали — в сьогоднішній газеті є публікація... Дядько Тарас — А в завтрашній буде моє спростовання: тільки Зайломази! Чуєте? Зайломази! Як це так: раз, два, три—і вже Мазєніни, га! Та ви знаєте, як це за старого режиму робилося, га? Знаєте, що тоді потрібно було, щоб змінити прізвище,— цілі роки і найвищий царський дозвіл, га? Знаєте, наприклад, як міняв у нас, і це, між іншим, історичний факт, своє прізвище секретар одної земської повітової управи, Каленик Митрофанович Гімненко? Баронава-Козино, ойкнувши, сіла. Це ж не те, що, припустімо, Непийпиво або Тягнирядно якесь, а справді трагічне прізвище. Знаєте, що за великі гроші виправив він його на Говненка. Баронова-Козино тихо знепритомніла. А далі, ну ніяк не можна. Та знаєте, що тільки по трьох роках клопотання, тільки сам цар Олександр Третій соїзволив змінити Говненка на Воронежа, га?! (Помітив, що Баронова-Козино знепритомніла). Ага-а’.. Це тільки од такого, вибачте, маловажного історичного факту обморок узяв, а якби я навів вам сотні, тисячі зовсім не таких, а справді трагічних історичних подій і фактів. Га? Га, питаюся! (По паузі). Що ж тепер мені ще зробити? (Побачив на люстрі газету). Хіба газету почитати! Ну й що ж! (Сів читати). З горя козак «Вісті» читає, бо своїх немає. (Прочитав дещо, заплющив очі). Отак тільки їх і можна читати: як читаєш — закуняєш, прокуняєш — знов читаєш, свого віку козацького доживаєш... (Подивився ще в газету і раптом). Ха-ха-ха! Іона, ще й Вочревісущий! Люблю зладєя! Баронова-Козино очулася: — Ви ще й смієтесь! Ви ще й глузуєте! Дядько Тарас — Де ж пак! Читаєш фельєтона — зовсім не смішно й не дотепно, ну, а вже як дочитаєшся до підпису, не можна вдержатись. Ха-ха-ха! Іона, ще й Вочревісущий. Баронова-Козино встала: — Будь ласка, але од цього прізвища я вже не впаду. Це прізвище, навпаки, очуло мене і на ноги підвело... Підійшла до другої кімнати, та в цей момент...
15
Широко, навстіж розчинилися двері — од старих Мазайлів і од Мокія. Разом увійшли: Мазайло в чорному сюртуці, тьотя Мо тя з газетним аркушем, заведеним у рямці під скло, Ма зай-лиха, Рина з букетом з одного, самотній Мокій — з другого боку. Заграла музика, і почався балет. Баронова-Козино поздоровила Мазайла, тьотю Мотю, Рину, Мазайлиху, тоді до Мазайла: — а не забули ще... Пахнєт сеном над... Мазайло — Пахнєт сеном над лу-ка-мі... Баронова-Козино — Браво! Браво! Браво! Прекрасно! Мазайло — Гех! Пєсньой душу вєсєля... Баронова-Козино, Мазайло, тьотя, Рина, Мазайлиха разом: — Баби с к-рап-лямі рядамі Ходят, сєно шевєля. Дядько Тарас демонстративно: — Вийшли в поле косарі Косить ранком на зорі, Гей нуте, косарі, Бо не рано почали. Мокій самітно: — Під горою над криницею Горювали брат з сестрицею... Тьотя Мотя прибила на стіну газету в рямцях. Тоді: — Хай живе Мина Маркович Мазєнін! Ура-а! Дядько Тарас — Хай живе Мазайловський! (Нишком). Гетьман Виговський! Мокій — Мазайло-Квач! Тьотя, Мазайло, Мазайлиха, Баронова-Козино, Рина оточили Мокія: — Мазєнін! Мазєнін! Мокій — Мазайло-Квач! Тьотя та інші: — Мазєнін! Мокій — Мазайло-Квач! Тьотя, за нею інші закрутилися метелицею, приспівуючи: — Там сухоє убірають і т. д. — Хоч не рано почали, Так багато утяли і т. д. Тьотя Мотя — Хай живе Мазєнін! Мазєнін! Дядько Тарас! — Хай живе Мазайлович! (Нишком: «Гетьман Салюйлович!») Мокій — Мазайло-Квач! Тьотя Мотя та інші трохи не збили з ніг Мокія: — В ажіданьї конь убогій і т. д. — Хай живе Мазєнін! — Мазєнін! Ха-ха-ха! Мазєнін! Дядько Тарас — Мазайленко. (Нишком: «Гетьман Дорошенко!») Мокій у колі, заткнувши вуха. Знесилено: — Мазайло-Квач! Мазайло-Квач! Тьотя Мотя та інші заскакали: — Только Жучка удалая В рихлом сєнє, как в волнах, То взлєтая, то киряя, Скачет, лая, впопихах. (У Мазайла: упопихах). Закрутились кругом Мокія, переможно вигукуючи: — Хай живе Мазєнін! — Мазєнін! Раптом увійшли: Тертика з м'ячем і з газетою «Комсомолець України», Туба і в перспективі за ним Уля. Мокій до них: — Поможіть хоч ви! Сам уже не можу, хіба ж не бачите.. Тер тика м'ячем бац у підлогу: — А скажіть, що за шум сочинився? Губа — З якого приводу? Чого? Тьотя Мотя показала на газету в рямцях: — Будь ласка, будь ласка, молодії мої люди, прочитайте! Губа підійшов до газети: — А що тут таке? Мазайло — Серце ще зранку... Та краще прочитайте самі! Голосно прочитайте!.. Будь ласка, одчиніть там вікна, двері, щоб усім було чути! Всім, всім, всім, всім! Губа, придивляючись, почав читати: — Українізація. Тьотя Мотя — Не те читаєте, мій милий, і не там!.. Мазайло — Не те і не там!.. Дивіться знизу. Тертика з м'ячем: — Читай, Баню, згори, коли на те пішло! Губа швидко: — «Адміністрація маріупольського заводу не пустила на завод комісії в справі українізації...» Тьотя й Мазайло — Та не про те, милий ви хлопче! Не там! Дивіться в об’явах! Губа — «За останній час набагато збільшився попит на українську книжку поміж робітництвом на харківських заводах... За систематичний зловмисний опір українізації...» Тьотя — Ах, може мій! Та що ви там вичитуєте про якусь там українізацію... Ви знизу прочитайте! Оповістки! Мазайло — Он там читайте! Бачите? Я навіть звідси бачу: Харківський окрзагс на підставі арт. 142—144 Кодексу... Губа — Стривайте! Стривайте! Та невже?.. (Перечитав якісь рядки в газеті). Мазайло — А ви думали! Серце ж, кажу... Губа — «За постановою комісії в справах українізації, що перевірила апарат Донвугілля, звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла- Мазєніна...» Ойкнули. Тьотя Мотя розгубилася. До Мазайла: — Що ж це таке?.. Як це?.. Рина до батька: — Невже цьому правда, папо?.. Та чого ти мовчиш? Тьотя і Рина з одного і другого боку: — Мино Марковичу! — Папо! Дядько Тарас, підійшовши, вдивився в Мазайла: — Він уже ні гу, ні му!.. Ні ге, ні ме — занімів! Мазайлиха — Голкою, Мино! Язика поколи голкою!.. Тертика до Мокія: — А ми прийшли врятувати тебе од міщанської стихії... Ближче до комсомолу! Держися комсомолу! Верни руля на комсомол! Ну? Уля — Це я... Побачила — наші комсомольці йдуть... Так я покликала на поміч... Я вже до тітки ніколи не поїду. Тертика — Ну! Мокій до Улі: — Ну, Улю!.. (До комсомольців). Присяги не кажемо тепер... Губа — Знаю. Це з вірша Яновського: Десять літ будуєм владу Рад. Маяком стоїть УСРР. Нація не піде вже назад! Тертика Навпаки, скоро скажемо всім Мазєніким: гол! Ударив м'яча. Губа підбив. Мокій і собі. Уля собі. Завіса Микола Куліш |