Мина Мазайло |
|
ПЕРША ДІЯ 1 Нарешті Уля прийшла. Рина до неї, од люстра: — Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце* знемоглося. Ти не можеш з’явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій уже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш? Ул я тшьки на двері — і собі до люстра. Виглянулась. Примружила очі: — За три сорок! Рина до люстра. Зробила трагічні очі: — ї, мабуть, уб’є папу. За три сорок? Дешево... Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише! Уля повернулася од люстра: — Що ти кажеш? Рина до люстра, перехрестилась: — От на! А папа не те що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки — наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад, не «сапоги», а «спаг’і»... Уля навіть од люстра відійшла: — Так? Рина — А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки —мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач. Уля аж сіла: — Та що ти кажеш? — А папа ще зранку пішов до загсу на вивідки, чи можна змінити прізвище і чи має він право заставиш Мокія, ти розумієш? Мокій про це нічого не зна, розумієш? Мама пише секретного в цій справі листа до тьоті Моті в Курськ, щоб тьотя Мотя негайно (гукнула в двері: «Мамо, на хвилинку!..» До У лі) якнайскоріше приїхала, ти розумієш? Розумієш тепер, що в нас у кватирі робиться!
2
Увійшла мати. Рина до неї: — Ти написала листа? Мати — Уже й одіслала. Рина — Жаль! Я оце подумала: ніхто й не подума, що одного листа мало. Треба телеграму! (Нервово заломила руки, подивилась у люстро, як вийшло). Треба негайно телеграму вдарити! Те-ле-гра-му! Ма гп и теж заломила руки. В люстро: — Навіщо телеграму, коли я вже витратила десять копійок, послала листа? Рина — Ой мамо, яка ти їй-богу!.. Та поки там тьотя одержіть листа, ти знаєш, що у нас тут статися може? Знаєш?.. (Виразно). Все! А ти кажеш — навіщо... Зараз піди й напиши! Мати пішла. Уля — Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють? — А ти думала де? Тільки в загсі! Прізвище, ім’я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався,у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти... — Ха-ха! Хіба це поможе? — Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто... Улюню! Золотко! — Ти серйозно? — Серйозно. — Не зможу я цього зробити. — Чого? — Ну, просто не зможу. Хіба я така? — Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш. — Це тобі так здається. — От на! Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі. — Серйозно? — Серйозно! Тим гарні, казав, що іноді нагадують два вечірні озерця в степу. Уля в люстро: — Що ти кажеш? — От на! Уля роздумливо, мрійно: — Два вечірні озерця. Рина підкреслено: — Не забувай — у степу. Уля роздумливо, критично: — Два вечірні озерця... Хоч це й поетично, проте... Знаєш, яку партію знайшла собі Оля Семихаткова? — Ну? — Комуніста. Молодий ще, ще двадцяти трьох нема, але стаж надзвичайний! Щоліта відпочиватиме в Криму. А там не два озерця — море. Два моря! Чорне й Каспійське. Крім того, він сам з металістів, мускулатура в нього... Оля каже, як обійме — щось надзвичайне: немов, каже, гарячий удав... А кругом немов тропічний ліс. Температура — сорок. Рина — Отож почни з Мокія, Улько,— практику матимеш, як треба закохувати. Думаєш, Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала — з комсомольцями тощо. А наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш? Уля зацікавлено: — Серйозно? — Вже на збори ходить.
З
Увійшла мати. Рина — Написала? Мати — «Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди. Подробиці листом. Сестра Лина». Я вмисне написала двічі «негайно», щоб вона, як тільки одержить телеграму, так щоб і їхала.. Рина — А подробиці листом навіщо? Мати — Як навіщо? Щоб з них наперед довідалась, що ж таке у нас робиться... Рина — Ну, то вона й ждатиме листа. Мати з досади прикусила язика. Тоді: — То я хотіла, щоб не пропали ті десять копійок, що на листа витратила. Рина — Дай я покажу, як писати! (Вголос). «Курськ, Корєн-ний» —це так, ринок можна викинути, знають і так. (Подумала). «Мрія воскресла. Папа міняє...» Мати — Не папа, а Мина. Телеграма од мене. Рина — Не заважай! Мені ніколи!.. «Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно». (До матері). Розумієш тепер, як треба писати? На, перепиши й одійшли! (Мати вийшла, Рина до Улі). Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю — закохай! Уля схвилювало: — Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до його підступитися? З якого боку? — З якого? — Так. — З українського. — Не розумію. Як це? — А так, що тільки з українського. Уля подумала: — Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з українського. Він вже з усіх боків український. Рина подумала. Раптом: — Ха-ха! Ти дурна! — Серйозно? — Серйозно дурна! А я що тобі кажу? Тільки з українського. Це й означає, що в нього другого боку нема, що він кругом український. Уля розсердишся: — Як так, то й розуміти не хочу! Взагалі! Бо все цс дурниці взагалі. Рина побачила — лихо: — Улю! Золотко! Ти не дурна! Уля до люстра: — Не хочу! Не можу! Не знаю, як... — Я покажу, як. Ось я зараз покличу його і покажу, як почати. — Ні, ні! — Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до нього підійти, з якої сторони він одмикається. Дурненька, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я псжажу стежечку до його сердечка. — Ні, ні! Я не розумію! не розумію! Тоді Рина натхненно, з викликом: — Не віриш? А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно? Як усяка Уля, Уля — кіноманка: — Ти серйозно? Рина не така, щоб назад. Перехрестилась, немов збираючись у воду пірнути: — От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. А далі — сама побачиш... (Постукала в двері до брата). Моко, вийди на хвилинку! Чуєш, Моко? Уля ледь чутно, самими руками: — Рино, не треба! Золотко, не треба! (Побачила, що та не слуха, підбігла до люстра. Очевидно, хотіла зробити очі озерцями. Не вийшло. Вхопилась за серце).
4
Увійшла мати. До Рини голосно й авторитетно: — Тьотя не одержить такої телеграми! Рина — Цс-с... Чого? Мати тихше: — А того, що в ній тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити.
5
Увійшов Мокій, юнак з чорним висипом під носом і по підборіддю, з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама: — Ну? Рина зробила знак матері, щоб та негайно вийшла. Мати вийшла. Рина до брата: — Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — Уля Розсоха. Ул я самими губами: — Розсохина. Рина з натиском: — Розсоха. Мокій незграбно подав руку: — Гм... Рина — На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово — бразолійний, а я не знаю, що воно означає. Яка його тяма? Мокій хмуро, недовірливо: — Бразолійний, ти хочеш сказати? Рина до Улі: — Як, Улю?.. Ах, так! Бразолійний! Бразолійний! Мокій уважніше подивився на Улю. Кахикнув. Тоді глухо: — Бразолійний — темно-синій. (До сестри). Більш нічого? (Взявся йти). Рина до Улі: — Бразолійний — темно-синій, розумієш, Улю?! (До брата). Уля каже, що воно звучне таке, свіже — бразолійний. Бразолійний. Мокій до Улі. Стримано: — Ви де чули чи вичитали це слово? Уля розгубилась: — Я?.. Я не зна... Воно мені просто взяло і вподобалось... Рина перехопила: — Улі ще одно подобалось слово... (До Улі). Яке ще тобі подобалося слово? Здається... ну, як? «Бринить» ти казала? Уля — «Бринить». Рина — Що таке «бринить», Моко? Мокій м’якше: — А, «бринить». По-руському — «звучить». Та тільки одним словом «звучить» його перекласти не можна. «Бринить» має... (До сестри, нахмурившись). Стривай! Ти мене колись за це слово вже питала... Рина здивовано: — Я? Мокій суворіше: — Авжеж, питала. Просила, щоб я підлот за тебе натер, і перед тим питала. Рина — Невже питала? Тепер пригадую. (До Улі). Пам’ятаєш, ти вже раз у мене за це слово питала... (До брата). А я у тебе спитала для Улі, та забула. (До Улі). Пам’ятаєш? Уля — Аж двічі! Рина сказала, що ви добре знаєте українську мову, а мені саме тоді вподобалось це слово, і воно мені, не знаю чого, страшенно вподобалось. Спитала у Рини: що таке... «звучить»? Рина перебила: — «Бринить»! Отоді я, Моко, й спитала тебе. Ну да ж. Ти ще, пригадую, сказав, що «бринить» — якесь надзвичайне слово... Мо кій до Улі: — «Бринить» має декілька нюансів, відтінків. По-українському кажуть: орел бринить. Це означає — він висок, ледве видко — бринить. Уля примружила очі. Рина до Улі: — Ти розумієш? Уля кивнула головою. Мокій м'якше: — Можна сказані — аєро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледве примітний такий, бринить.
ЧЕТВЕРТА ДІЯ
1
Четвертого дня прибігла Уля. Зворушена. Весела: — Я його прикохала, і знаєш чим, Рино? Знаєш? Рина — Ну. Улюню, золотко? Ну? Уля — Учора ввечері пішли ми в сквер... Ні, постривай, не так... Пам’ятаєш, я тобі розповіла... (Спинилась). Мока вдома? Рина кивнула головою: — До бібліотеки збирався йти... Уля радісно: — Невже! {Пальником). От!.. (Хвилюючись, але тихше). Пам’ятаєш? Я тобі розповіла... як я вперше вела його через сквер і він сказав уривок із вірша. Я покрию свого, милого слідочок, щоб вітер не звіяв... Як не вскочать тьотя Мотя й Мазайлиха. Очі рогом: — Що? Що-о? Милая моя! Господь з вами!.. Що ви! Що ви! Рина — Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш. Сама ж казала, що тільки покійна баба по-малоросійському говорила. Уля — Мама ще й тепер по-українському як коли закидають. Крім того, у мене очі українські, ноги українські, все, все. Тьотя Мотя й Мазайлиха — Ноги? — Но-ги? Рина — До чого ж тут ноги, ідійотко? Уля — А до того, що в антропології про це пишеться, що українці здебільшого довгоногі, і що нема гірш, як коротконогі жінки,— в антропології сказано, от... {Взявшись рукою за талію, гордо витяг>га ногу. Рина і тьотя бликнули на свої). Рина — Це він тобі памороки ногами та антропологіями забив... Та він же божевільний, ти розумієш!.. Він просто захворів на всякі оці українські фантазії, а ти й вуха розвісила, ідійотко! Тьотя — Бачите, бачите, він не покохав вас, Уліо, як женщину, ну, як людину, нарешті. Він у вас шукає тільки щось українське, він тільки українського хоче... Мазайлиха — Ви йому потрібна не на коханнячко, не на милуваннячко, а тільки на те, щоб робити на вас україні-за-а-цію... Тьотя Мотя — Боже!.. По-моєму, прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной. (Одійшла). Рина — Улько! Зараз ти викликаєш Мокія і кажеш йому отот: або ти Мазєнін, або я у тітки в Одесі... Отут казатимеш, в оцій кімнаті, чуєш! Я стоятиму за дверима! Тільки так! Або — або... Все! Тьотя — Або — або! Мазайлиха — Або — або! Пішли. Тьотя, побачивши, що Уля увійшла до Мокія в кімнату, вернулась. Підбігла до люстра, виглянулася, тоді піднялася і почала крадькома вимірювати свої ноги (чверткою на пальцях). Рина вигулькнула з дверей: — Тьотю! Тьотя зашарілася: — Я зараз. Це у мене підв’язка спала... Пішла до Рини. Причинила двері.
3
Увійшли Мокій і Уля. Мокій узяв Улю за руку: — Дуже радий, Улю, що навідали мене у моїй Холодно-горській пущі. От! Дуже! А я, знаєте, вчора, з нашого побачення прийшовши, довго ще не спав... І знаєте... Якось попалась під руку збірка поезій. Набрів, між іншим, на прекрасний примітив. Ось: Ти, місяцю, який же ти ясний, як засвітиш — на весь світ прекрасний. Ой, спусти вниз роги, засвіти по діброві,— покажи всі в степу до милої дороги. Правда, чудесно звучить, Улю? Уля — Я їду жити до тітки... В Одесу, Моко. Мокій приголомшений: — Як це... до тітки в Одесу?! Уля — Так... в Одесу, до тітки... жити... Мокій глухо: — Серйозно? Уля — Серйозно... Заставляють... Мокій — Хто? Уля — Різні тьо... обставини, нєпрєодолімиє прєпятствія... Мокій — По-українському — непоборні перешкоди кажуть. Уля з натиском: — Так... з одного боку, непоборні, з другого — нєпрєодолімиє перешкоди. Мокій — Як же це так!.. Раптом до тітки жити, та ще й в Одесу... {По паузі). Сиди один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема. З-за дверей почулось попукальне шипіння: ну-с-с... нуш-ш... Уля щиро з болем: — Моко!.. А ви б могли зробити... щось, щоб я зосталася? Мокій — Щось? Що саме, Улю?.. Що? Уля — Що?.. Прощайте!.. З-за дверей проповзло шипіння. Мокій глухо: — Улю!.. Можна вас хоч тепер... поцілувати? Уля — Аж тепер!.. Ах ви ж... (Крізь сльози). Як по-українському— разіня, нєдогадлівий... Мокій — Ну, недомека... Уля , — Поцілуйте ж, недомеко милий... Мокій незграбно, але палко й міцно поцілував Улю. Тоді зворушено: — Скажіть, Улю... Що мені треба зробити, щоб ви зосталися? Що?.. Я все зроблю! Все! Уля — Що?.. (Нависла мертва тиша. Улі прорізалась коло губ перша зморшка гострої печалі). Ні! Прощайте!.. Похилившись, рвучко пішла. Услід їй гадючками поповзло шипіння, свистіння. Мокій, щоб не заплакати, побіг до себе в кімнату. |