"Чорна рада". Частина четверта |
|
XV [...] І почав чорний люд розходитись. Замовкли й музики, затихли й скоки, і веселі гопаки по полю. Незабаром стало кожному розумно, що нічого гаразд веселитись. Як ось почали роз’їжджатись із Ніженя й шляхта, державці, що були понаїжджали під час тієї ради. Інший привіз і жінку, й дочку. Така-то була думка, що тепер з’їхалось з усієї Гетьманщини лицарство, так чи не пошле Бог пари. Аж тут не весіллє вийшло. Як почали по дворах поратись військова голота з запорожцями, то рад був інший, що з душею з міста вихопивсь [...] З тим і роз’їхались. Шрам повернув на Козелецький шлях; Черевань із Василем Невольником вернувсь до своякового хутора. XVI А Брюховецький тим часом бенкетовав у Ніжені. У ту-бо нещасливу годину справді так лучилось, як мовив Галка: «Де кричать, а де співають, де кров іллють, а де горілку п’ють». Коло Брюховецького сидить за столом князь Гагін із думними дяками. Хто ж бо того не знає, скілько опісля розлито на Вкраїні крові через Іванцеве лукавство да через неситу хтивість московських воєвод? Гуляє князь Гагін із Брюховецьким, ісповняють червоним вином кубки, бенкетують на людське безголов’я. Скрізь, і в світлицях у Колодія, і на подвір’ї сидить поза столами городова козацька старшина з запорожцями: усе то тії, що нишком поякшались із низовцями да, ради свого панства, запродали Сомка Іванцеві. Невірні душі! Брюховецький провів князя за ворота, аж тут йому назустріч двоє дідів січових — ведуть за шияку якогось сіро-маху-братчика. — Де се ви, батьки, блукали, що й не обідали вкупі? — питає Іванець. — Та от бач! — кажуть.— За цим ледащом і обід утеряли. — Що ж він таке? — Еге, що! Тут наробив такого сорому товариству, що й казати язик не ворочається. Унадивсь дияволів син до ковалихи. У Гвинтовки коло хутора коваль живе, дак він туди і внадивсь. — Так оце ви його й піймали на гарячому вчинку? — Зцапали,— кажуть,— пане гетьмане, як кота над салом. Уже нам давно до ушей донесено, що притьмом Олекса Сенчило скаче в гречку: «Е, постривай же,— кажемо,— гаспедський сину! Ми ж присочимо тебе!» — та вже ото й чигали його, не спускали з очей. Що ж? Тут добрі люде на раді гетьмана обирають, а він, ледачий, до ковалихи. А ми з братчиком назирцем. «Одчини!» — Не одчиняє. «Одчини!» — Не одчиняє. Ми двері вивалили, аж він, поганець, ' там, як той кнур у берлозі! — Що ж ви оце думаєте з ним чинити? — А що ж більш, як не киями? Та вже сього не так, як Кирила Тура! Сьому вже треба так боки нагріти, щоб не діждав більш рясту топтати! Кругом запорожці, як тії гусаки, повитягували шиї; слухають, що гетьман скаже. А гетьман повів кругом якось лукаво очима. — Ударити,— каже,— в раду. От і почали окличники гукати по базару; а серед базару став коло стовпа довбиш да й почав бити в бубни. А братчики так, як хорти на поклич вівчаря, той звідти, той звідси, поспішали на раду. Тяглось туди й городове козацтво. Як же назбиралось їх купа чимала і зробили судне колесо, і всі діди стали на первій лаві [...] тоді й гетьман з вельможною старшиною вийшов з бенкетного двору. От і став на свойому гетьманському місці, під бунчуком і корогвою, і вщухнули всі. Як ось, тілько що кошовий дід, батько Пугач, виступивши наперед, хотів кланятись на всі боки до радного слова, аж Іван Мартинович звелів ударити у срібні Сомкові бубни і прийняв сам таке слово: — Панове полковники, осаули, сотники і вся старшина, і ви, братчики запорозькії, і ви, козаки городовії, а найбільш ви, мої низові дітки! Чи вже я вас думав киями замість паляниць годувати? Ох, Боже мій милий! Серця свого вколупав би я та дав своїм діткам. І за що ж мусить погибати хоч би й оцей безталанний Олекса Сенчило? За те, що трапилось, може, раз на віку, вскочити в гречку! Який же його біс утерпить? Хіба в запорожця душа з лопуцька, не хоче того, чого й людська? Чи правду я кажу, чи ні? — Святу правду, пане гетьмане! Святу правду! — загули кругом запорожці, як із бочки. — А вам як здається, батьки? — питається в дідів. А діди стоять, понуривши голови, та й не знають, що йому й одвітовати. Довгенько думали сивії оселедці [...], далі виступив знов наперед батько Пугач да й каже: — Бачимо, бачимо, вразький сину,— дармо, що ти гетьман,— до чого ми в тебе дожилися! Убрав єси нас у шори, як сам схотів! Вивезли ми тебе на своїх старих плечах у гетьмани, а тепер ти вже без нас думаєш Україною орудовати! Недовго ж поорудуєш! Я тобі кажу, що недовго! Коли взявсь брехати по-собачи, то й пропадеш, як собака! — Годі лиш, батьку! — крикне Брюховецький.— Чого це розпустив морду, як халяву? Та се не Січ: тут тобі гетьман не свій брат! — От яка нам честь за нашу працю! — кажуть діди.— Тим-то добре казано нам у Січі: «Ей, не слухайте, батьки, сього ледащиці: підвезе він вам москаля!» — А ми таки не пойняли віри. — Ми між людьми будемо жити по-людськи, а кому в нас не по нутру, той нехай іде на Січ їсти сушену рибу з сировцем. — Ми таки й підемо, гаспедів сину! — каже батько Пугач.— Ти нас не випихай коліном. Тілько добре собі пам’ятай, що брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся. Плюйте, братці, на його гетьманство! Ходімо до своїх куренів! Гей, діти, хто за нами? Січові батьки думали, що так і висипле козацтво на їх оклик; аж козаки мовчки, мовчать да один за одного туляться. — Хто за нами? — покликне ще раз батько Пугач.— Кому любо з нечестивим пройдисвітом у гріхах погибати, зоставайсь тут; а хто не хоче скаляти золотої слави своєї, той гайда з нами за пороги! Тілько ж і за другим разом ніхто ані з місця. — Так ви, бачу, усі одним миром мазані! — каже тоді батько Пугач.— Пропадайте ж, ледащиці! Щоб вас так щастє-доля покинула, як ми вас покидаємо! Пху! Плюю й на той слід, що топтав із паливодами! Плюйте й ви, батьки,— каже своїм товаришам,— а на прощаннє скажем сьому Іродові, чого ми йому бажаємо: воно ж йому й не минеться. От і почали діди один за одним виходити з колеса. І зараз первий, обернувшись, плюнув на свій слід да й каже: — Щоб же тебе побив несвітський сором, як ти нашу старість осоромив! І другий плюнув да й каже: — Щоб на тебе образи падали! І третій: — Щоб тебе пекло та морило! Щоб ти не знав ні вдень ні вночі покою! І четвертий: — Щоб тебе, окаянного, земля не прийняла! І п’ятий: — Щоб ти на страшний суд не встав! І, вийшовши з радного колеса, забрали свої коні з чурами да й рушили до Низу. А Іванцеві того було й треба. Посміявшись доволі з своїми розбишаками, каже: — Ну, тепер, братчики, нам своя воля. Одбули ми дурне мужицтво, одбули міщан, одбули й старих дундуків. Тепер пийте, гуляйте і веселітесь. А мене щось на сон знемогає. Піду одпочину трохи. Петро Сердюк, проведи, брате, мене до господи. Отже, я розкажу тобі щось іще дивніше. Ось слухай лишень, братику, який мені сон сьогодні перед світом снився. Здається, йшов я п’яний додому, от до сього будинку, й прийшов, і ліг спати, і виспавсь, і проснувсь ранком — проснувсь, аж мені кажуть, що вночі чудо велике створилось: Сомкові миш голову одкусила! Як тобі здається, Петре? Проти чого сей сон мені приснився? Коли б ти мені сей сон одгадав, знав би я, як тобі оддячити. Загадавсь козак, далі, помовчавши, й каже: — Що ж, пане гетьмане? Себто проти того, щоб запорожець перекинувсь пацюком? Обняв Іванець Петра Сердюка за сі слова. Далі, ввійшовши до світлиці, зняв з руки щирозлотий перстень да й каже: — Оця каблучка всякого переверне в такого пацюка, що пробереться хоч скрізь дванадцятеро дверей, куди треба. Візьми, надінь, ніде тебе не зупинять. Що ж ти одступаєш, наче от лихого зілля? — Того одступаю,— каже Сердюк Петро,— що хоч низовець на всяке характерство здатен, да за таке ще зроду в нас ніхто не бравсь! Прощай, пане гетьмане! Може, з хмелем і твій сон пройде. Оставсь Брюховецький, як остуджений [...] XVII Мізкує собі ледачий Іванець, ходячи по світлиці, аж ось увійшов вартовий: — Якийсь чоловік має про негайне діло ясновельможного сповістити. Дозволив гетьман позвати перед себе. Увійшло якесь опудало. На голову насунув кобеняк, тілько очі видно, а сам у широкій семрязі; на спині чималий горб. Брюховецький сам не знав, чого злякавсь; так уже грішна душа його тривожилась. — Хто ти такий? — Той, кого тобі треба. У Йванця пішов мороз поза спиною. — Кого ж,— каже,— мені треба? — Тобі треба такого, щоб заворожив на впокій Гетьманщину, бо он усюди, кажуть, купляться круг панів люде та компонують, як би Сомка на волю визволити; та й ніжен-ські міщане шепотять про Сомка, як жиди про Мусія. — Що ж ти за чоловік? — Я чоловік собі мізерний — швець із Запорожжя, та як пошию кому чоботи, то вже других не треба буде. — Як же ти заворожиш Гетьманщину? — А так. Піду тілько та розкажу Сомкові твій сон; зараз усе і втихомириться. — Дияволе! — скрикнув Брюховецький.— Звідки ти мій сон знаєш? — Угамуйсь, пане гетьмане, на сю годину; лучче подумай, як од свого ворога скоріш одкараскатись. Довгенько помовчав Брюховецький. — Одкрий,— каже,— голову; я подивлюсь, чи не нечистий справді до мене присусіджується. Брюховецький аж одшатнувсь: — Кирило Тур! — Цить, пане гетьмане! Буде й того, що ти знатимеш, хто був Сомкові катом,— каже Кирило Тур і накривсь ізнов відлогою. — Невже ти оце візьмешся за таке діло? — питає Брюховецький. — А чому ж? — каже.— Хіба в мене руки не людські? — Ти ж, кажуть, був трохи свій із Сомком! — Так, як чорт із попом. Я вже давно на його чигаю, і в Києві — сам здоров знаєш — трохи не доказав йому дружби. А наші дундуки подякували мені киями. Отака в світі правда! — За що ж ти на його злишся? — Я то вже знаю, за що! У мене своя приключка, а в тебе своя. Я в тебе не питаю, не питай і ти в мене. Не гай мене, пане ясновельможний, та коли хочеш, щоб я тобі подякував за сотницький уряд, що настановив мене сотником, скажи мені тілько, як до його добратися. — От як,— каже.— Візьми ти оцей перстень. Пропустять тебе з ним, куди схочеш. — Гарна каблучка,— каже Кирило Тур.— Ще й сагайдак із стрілкою на печаті вирізано. Іванець сам провів його за двері, а він йому шепче: — Лягай спати, не турбуйсь. Перед світом приснивсь тобі сон, перед світом і справдиться. Пішов Кирило Тур, похилившись, у своїй відлозі з горбом. Ніхто б не пізнав тепер його молодецької ходи, ні високого стану. Так собі, наче горбатий дід. Уже надворі стемніло. Ось добирається він до Сомкової глибки. Зараз у надвірніх дверей стоїть козак із ратищем. Наставив супротив Кирила Тура ратище: — Геть! — А се що? — каже йому потиху Кирило Тур, показуючи на руці перстень. Скоро вздрів сторож гетьманський знак, зараз і одчинив двері. За тими дверима ще двері. Ізнов коло дверей козак... Каганчик стоїть у стіні на віконці. І той пропустив мовчки, як побачив перстень. За тими дверми ще треті двері, і третій козак при дверях сторожем. Узяв Кирило Тур у його каганчик і ключ од глибки. — Іди,— каже,— до свого товариша. Я буду сповідати в’язня, дак, може, таке почуєш, що лучче б тобі на сей час позакладало. А той йому: — Та я й сам рад звідси заздалегідь убратися. Знаю добре, на яку прийшов ти сповідь. — Ну, коли знаєш, то й лучче,— каже запорожець.— Гляди ж, не входь сюди до самого ранку. Він після сповіді засне [...] Він же виходить у одні двері, а Кирило Тур входить у другі. Увійшов і зараз запер двері. Гляне, посвічуючи по глибці каганцем, аж у кутку сидить на голому ослоні Сомко. Одним залізом за поперек його взято і до стіни ланцюгом приковано, а другі кайдани на ногах замкнуті. У старій подраній сірячині, без пояса і без сап’янців [...] Постановив Кирило Тур на вікні каганчик, а сам зблизивсь до понурого в’язня. Той дивиться на його мовчки. Достав запорожець із-за халяви ножаку і показує Сомкові. Той ізвів до неба очі, охрестивсь: — Що ж? — каже.— Роби, що тобі сказано робити. А Кирило Тур сипким, гугнивим голосом: — Хіба ж тобі не страшно вмирати? — Може б, мені,— каже Сомко,— й страшно було, якби не було написано: «Не убойтесь от убивающих тіло, душі же не могущих убити...» А Тур каже: — Та се ти так мізкуєш, поки не почув заліза за шкурою. Ось ке лиш, я трошки різону по грудині... — Адова утробо! — крикне тоді Сомко.— Невже тобі мало моєї крові? Ти ще хочеш навтішатись моїми муками! Бачу по твойому голосу, що ти, як паскудний черв’як, живучи під землею, звик іссати кров християнську! Так упивайся ж, гадино, у моє тіло! Не почуєш ти, пакосний, як Сомко стогне! — Добре, єй-Богу, добре! — каже тоді Кирило Тур своїм голосом, ховаючи ніж за халяву.— Єй-Богу! — каже.— Мені здається, що я смик, а всі люде скрипки: як поведу, так вони й грають! Не життє я на світі коротаю, а весіллє справляю. — Що се! — каже Сомко.— Невже я од нудьги починаю з марою розмовляти? Скажи, на ім’я Боже, чи справді ти Кирило Тур, чи се вже моя голова починає з печалі туманіти? Запорожець зареготав. — Ще й питає! А яка б же шельма, опріч Кирила Тура, пробралась до тебе через три сторожі? Тілько він один зачарує всякого так, що й сам не тямить, що робить. -- Що ж ти мені скажеш? — А от що я тобі скажу. Давай лишень мінька на одежу та виходь із сієї пакосної ямки. Тут тілько б гадині жити, а не чоловікові. — Підожди, брате,— каже Сомко,— скажи перше, а ти як звідси вийдеш? — Що тобі до мене? Іди лишень ти, а я найду собі дорогу... — Е, ні, мій голубе! Сього не буде. Нехай той гине, на кого Господь показав перстом своїм! Чужою смертю я волі куповати не хочу. — Смертю! — засміявшись, каже Кирило Тур.— Каз-нає-що городить! Мабуть, тут од вологості в голові тобі завернулось. Може, думаєш, я тут довго сидітиму? Найшов дурня! Ще до схід сонця опинюсь на волі... — Як же ти вирвешся звідси? — Як? Так як Бог дасть... Мені вже про те знати. Хіба не чував ти про наших характерників, що намалює углем на стіні човен, сяде та й попливе, неначе по лиману? А Кирило Тур хіба вже дурніший од усіх, щоб і собі чого такого не видумав? — Дивно мені,— каже Сомко,— як у тебе достає охоти жартовати, одважившись на смерть! — Ех, пане мій милий! — одвітує Кирило Тур.— Хіба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш — усе одна омана! Тим-то й кидаєш її за нізащо. Та що про те балакати! Ну лиш, давай мінька на одежу. — Ні, мій голубе сизий, сього не буде! — Як не буде? Так оце я перед Шрамом брехуном зо-ртанусь? А що б же ти сього не діждав! Я тілько й радувавсь, що, отже,— кажу,— старий буркун побачить, що й наш брат, запорожець, не зовсім ледащо; а ти в мене й послідню радість однімаєш! — Ох, голово ти моя мила! — каже Сомко.— Ти і в темницю приніс мені утіху! Тепер мені легше буде за правду пострадати, що правда не в одного мене живе в серці і не загине вона на Вкраїні! Попрощаймося ж, поки побачимось на тім світі! Запорожець насупивсь: — Так ти справді хочеш зостатися у сій різниці? — Я вже сказав,— одвітує Сомко,— що чужою смертю не куплю собі волі; а що раз сказав Сомко, того й повік не нарушить. — Так? — питає Кирило Тур, пильно дивлячись Сомкові в вічі. — Так! — одвітує твердо Сомко, дивлячись на його. — Будь же проклята оця година! — каже тоді запорожець.— Хто в неї народиться або зачне яке діло, щоб не знав ні щастя, ні долі! Нехай човни топляться на морі! Нехай коні спотикаються в воротях! А як кому Бог пошле чесную смерть, нехай душа вертається до мертвого тіла! Проклята, проклята, проклята однині і довіку! Прощай, брате мій рідний! Не загаюсь і я на сім мізернім світі! Обнялись і обидва заплакали. Вийшов Кирило Тур із сирої глибки, скинув із себе відлогу і швиргонув сторожам. — Нате,— каже,— вам, іродові діти, за вход і виход! Знайте, що не кат Іванців, а Кирило Тур приходив одвідати праведну душу! Ізнов, ідучи мимо надвірнього сторожа, кинув подушку, що була в його за спиною замість горба. — Візьми,— каже,— собако, щоб не спати на соломі, стережучи неповинну душу! І пішов із замка. Усі по персню його пропускали [...] Смутно було тепер Кирилові Туру сідати на коня, що для Сомка наготовив, ще смутніш їхати до Шрама да роз-казовати, що вже Сомко між козацтво не вернеться [...] XVIII Тепер би то отеє треба нам їхати слідом за Шрамом і його сином, і все, що з ними діялось, по ряду оповідати; тілько ж, якби почав я виставляти в картинах да в речах, як той Тетеря обліг Паволоч, як хотів достати і вистинати усе місто за турбацію супротив гетьманської зверхності, і як старий Шрам головою своєю одкупив полковий свій город, то б не скоро ще скінчив своє оповіданнє. Нехай же останеться та історія до іншого часу, а тепер скажемо коротко, що Шрам паволоцький, жалуючи згубити паволочан, сам удавсь до Тетері і прийняв усю вину на одного себе. І Тетеря окаянний не усумнивсь його, праведного, як бунтовника, на смерть осудити й, осудивши, повелів йому серед обозу військового голову одтяти. Так, зогнавши з світу свого ворога, удовольнивсь, дав Паволочі впокій і одійшов із військом до свого столечного міста. Того ж року, вступаючи в осінь, о святому Сімеоні, одтято голову й Сомкові з Васютою у городі Борзні, на Гон-чарівці. Брюховецький доказав таки свого, хоть після й прийняв слушну кару од гетьмана Дорошенка: пропав під киями собачою смертю. Так-то той щирий козарлюґа і піп, Іван Шрам паволоцький, і славний лицар Сомко переяславський, не врадивши нічого супротив лихої української долі, полягли од беззаконного меча шановними головами. Хоть же вони і полягли головами, хоть і вмерли лютою смертю, да не вмерла, не полягла їх слава. Буде їх слава славна поміж земляками, поміж літописами, поміж усіма розумними головами. Тут би мені й скінчити свою історію про ту чорну раду, про ту запорозьку оману; да хочеться ще озирнутись на тих, що після тої біди остались живі на світі. Одправивши по панотцеві похорони, поплакавши да пожурившись, Петро недовго загаявсь у Паволочі. Думав був піти на Запорожжє і розпродав усе своє добро, да якось і звернув мислі на Київ. Опинивсь козак коло Хмарища. Звонтпив, однак, да й дуже, ізблизившись до хутора. Ворота були не причинені: не стеріг їх Василь Невольник. «Мабуть, ніхто не вернувсь у Хмарище!» — подумав Петро; серце занило. Іде до хати. Квітки коло хати позасихали і позаростали бур’яном. Як ось чує — наче хто співає стиха. «Боже мій! Чий же се голос?» Біжить у хату, одчинив двері, аж так! І Леся й Череваниха обидві в пекарні. — Боже мій милий! — крикнула Череваниха, сплеснувши руками. А Петро, як ускочив у хату, то й став у порога, як укопаний. А Леся як сиділа на ослоні коло стола, то так і осталась, і з місця не зворухнеться. Да вже Череваниха почала Петра обнімати; тілько вже тепер пригортала до себе з щирим серцем, як рідного сина. Петро тепер уже сміло підступив до Лесі, обняв і поціловав її, як брат сестру; а вона аж слізоньками вмилась. Довгенько з радощів не змогли до себе прийти; плакали, сміялись, розпитовали і одне одному перебивали. Як ось у двері сунеться Черевань. Насилу переступив через поріг од радості; тілько «бгатику!» — да й кинувсь до Петра, розставивши руки; обіймає, цілує і хоче сказати щось, і все тілько «бгатику!» — да й замовкне. Як же вже трохи вгамовались, тоді Череваниха посадила Петра на лавці і сама сіла коло його (а Леся з другого боку, і обидві держались йому за руки) да й каже: — Ну, тепер же розкажи усе по порядку, Петрусю, щоб ми знали, як отеє тебе Бог спас од смерті. Нам сказано, що ти вже певно оддав з панотцем Богові душу. А Черевань мостивсь, мостивсь, як би ближче було слухати; сідав і коло жінки, і коло дочки, так усе далеко і треба голову набік нагинати, щоб на Петра дивитись; далі взяв да й сів напротив його долі, підобгавши під себе ноги. — Ну,- каже,— бгате, тепер розказуй, а ми слухаємо. От і почав Петро усе оповідати, як було в Паволочі. Не раз приймались усі плакати. Як же дійшло до прощання з панотцем, то Черевань так і зарюмав та одною рукою сльози втирає, а другою Петра придержує, щоб не казав дальш, поки переплаче. А про Череваниху да про Лесю що вже й казати! Усі злились у одно серце і в одну душу; і тяжко було всім, і якось радісно. — Розкажіть же,— каже Петро,— і ви тепер, як ви викрутились од запорожця да добрались до Хмарища? — Ні,— каже Череваниха,— хіба він викрутив нас із біди, а не ми викрутились од його. Братик мій узяв нас був добре в свої руки. Того ж дня ввечері, як була та безталанна рада, і почав зараз сватати Лесю за ледащицю Вуяхевича. Як ось смерком їде Кирило Тур, а за ним десятеро запорожців у двір. Показав братові якийсь перстень: «Оддавай, каже, мені Череваня з усім його кодлом».— «Нащо? Куди?» — «Звелів гетьман забрати да везти просто до Гадяча. Мабуть, Череванівні на роду написано бути гетьманшею». — Так-так, бгатику! — каже Черевань.— Я вже думав, що справді доведеться зробитись собачим родичем. — Стали просити,— знов веде річ Череваниха,— стали просити Кирила Тура, щоб не губив невинної душі — куди! І не дивиться. Запрягли коні в ридван, посадили Василя Невольника за погонича і помчали нас із двору. Ми плачемо. А Кирило Тур тоді: «Не плачте, курячі голови! Вам треба радуватись, а не плакати: не в Гадяч я одвезу вас, а в Хмарище». Ми давай дяковати, а він: «Що мені з такої дяки? Тоді мені подякуєте, як на рушнику з вашою кралею стану». Ми знов так і похололи: із одного лиха да в друге! І таки справді думали, що в його ся думка в серці. Да вже як привезли нас у Хмарище, тоді вразький запорожець сміється та й каже: «А ви справді думали, що я такий дурень, як яке Шраменя! Нехай вам цур, вражим бабам! Од вас усе лихо стає на землі! Лучче з вами зовсім не знатись! Нехай лишень зварять нам вечеряти: нам іще далека дорога». — Куди ж се їм була далека дорога? — спитав Петро. — У Чорну Гору, бгатику,— каже Черевань.— Додержав таки Кирило Тур свого слова, що все хваливсь тою Чорною Горою [...] — Так отеє він,— каже Петро,— і сестру, й матір покинув для тої Чорної Гори? — Ми, бгате, в його питали: «Як же ти зоставив свою матір одну з дочкою при старості?» — «Що,— каже,— козакові матір? Наша мати — війна з бусурманами, наша сестра — гостра шаблюка! Зоставив я їм грошей, буде з їх, поки живі; а запорожця Господь сотворив не для запічка!» — Отакий химерник! Так, розпитуючись да розмовляючи, і незчулись, як настала обідня година. Коли ж саме перед обідом шасть у хату Василь Невольник і веде за собою слідом Божого чоловіка. Ходив старий на торг у Київ да, попавши там десь дідуся, зараз і загарбав його до Череваня: дуже кохавсь Черевань у його співах. Як же то зрадів Василь Невольник, побачивши Шраменка! То з того, то з другого боку зайде, розставить руки, здвигне плечима і, бачся, сам собі не йме віри. І Божий чоловік зрадів: аж усміхавсь, облапуючи кругом Петра. Ще веселіш почали тоді гомоніти. Леся щебетала, як ластівочка. Після обіда Божий чоловік іграв і співав усяких поважних пісень. А як одходив із Хмарища, Петро положив йому гаман грошей за пазуху на викуп невольника з неволі, за панотцеву душу [...] Петро і оставсь у Череваня, як у своїй сім’ї. Черевань йому став тепер за батька, а Череваниха за матір. Стали жити вкупі люб’язно да приязно. Ну, сього вже хоть і не казати, що, зождавши півроку, чи що, почали думати й про весіллє. Іще не гаразд і весна розгулялась, іще й вишеньки в саду в Лесі не одцвілись, а вже Петро із Лесею і в парі. Так-то усе те лихо минулось, мов приснилось. Яке-то воно страшне усякому здавалось! А от же, як не Божа воля, то їх і не зачепило. Се так, як от інколи схопиться заве-рюха — громом гримить, вітром бурхає, світу Божого не видно; поламле старе дерево, повиворочує з корінням дуби й берези: а чому указав Господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело да пишно, мов ізроду й хуртовини не бачило. |