Т. Шевченко "Гайдамаки" (Скорочено)


ГАЙДАМАКИ (Скорочено)

Все йде, все минає — і краю немає,

Куди ж воно ділось? відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе... умирає... одно зацвіло,

А друге зав’яло, навіки зав’яло...

І листя пожовкле вітри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало,

А зорі червоні, як перше плили,

Попливуть і потім, і ти, білолиций,

По синьому небу вийдеш погулять,

Вийдеш подивиться в жолобок, криницю

І в море безкрає, і будеш сіять.

Як над Вавилоном, над його садами

І над тим, що буде з нашими синами.

Ти вічний без краю!..
Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля,—

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі.

Сини мої невеликі,

Нерозумні діти,

Хто вас щиро без матері

Привітає в світі?

Сини мої! орли мої!

Летіть в Україну,—

Хоч і лихо зустрінеться,

Так не на чужині.

Розбрелись конфедерати

По Польщі, Волині

По Литві, по Молдаванах

І по Україні;

Розбрелися та й забули

Волю рятувати,

Полигалися з жидами

Та й ну руйнувати.

Руйнували, мордували,

Церквами топили...

А тим часом гайдамаки

Ножі освятили.

 

ГАЛАЙДА

«Яремо! герш-ту, хамів сину?

Піди кобилу приведи,

Подай патинки господині

Та принеси мені води,

Вимети хату, внеси дрова,

Посип індикам, гусям дай,

Піди до льоху, до корови,

Та швидше, хаме!..Постривай!

Упоравшись, біжи в Вільшану,

Їмості треба. Не барись».

Пішов Ярема, похиливсь.

Отак уранці жид поганий

Над козаком коверзував.

Ярема гнувся, бо не знав,

Не знав, сіромаха, що виросли крила,

Що неба достане, коли полетить,

Не знав, нагинався...

О Боже мій милий!

Тяжко жить на світі, а хочеться жить:

Хочеться дивитись, як сонечко сяє,

Хочеться послухать, як море заграє,

Як пташка щебече, байрак гомонить

Або чорнобрива в гаю заспіває...

О Боже мій милий, як весело жить

Нехай бенкетують... У їх доля дбає,

А сироті треба самому придбать.

Трапляється, часом тихенько заплаче,

Та й то не од того, що серце болить:

Що-небудь згадає або що побачить...

Та й знову за працю. Отак треба жить!

Нащо батько, мати, високі палати,

Коли нема серця з серцем розмовлять?

Сирота Ярема — сирота багатий,

Бо є ким заплакать, є з ким заспівать:

Єсть карії очі — як зіроньки, сяють,

Білі рученята — мліють-обнімають,

Єсть серце єдине, серденько дівоче,

Що плаче, сміється, і мре, й оживає.


ТИТАР

«У гаю, гаю

Вітру немає;

Місяць високо,

Зіроньки сяють.

Вийди, серденько,—

Я виглядаю;

Хоч на годину,

Моя рибчино!»
«Нащо мені врода,

Коли нема долі, нема талану!

Літа молодії марно пропадуть.

Один я на світі без роду, і доля —

Стеблина-билина на чужому полі.

Стеблину-билину вітри рознесуть;

Так і мене люде не знають, де діти.

За що ж одцурались? Що я сирота?

Одно було серце, одно на всім світі,

Одна душа щира, та бачу, що й та,

Що й та одцуралась».

І хлинули сльози.

Поплакав сердега, утер рукавом.
Плаче собі тихесенько...

Шелест!., коли гляне:

Попід гаєм, мов ласочка,

Крадеться Оксана

Забув; побіг; обнялися.

«Серце!» — та й зомліли.

Довго-довго тілько — «серце»,

Та й знову німіли.

«Годі, пташко!»

«Ще трошечки,

Ще... ще... сизокрилий!

Вийми душу!.. ще раз... ще раз...

Ох, як я втомилась!»

«Одпочинь, моя ти зоре!

Ти з неба злетіла!»

Послав свитку. Як ясочка,

Усміхнулась, сіла.

«Сідай же й ти коло мене».

Сів, та й обнялися.

«Серце моє, зоре моя.

Де це ти зоріла?»

«Я сьогодні забарилась:

Батько занедужав;

Коло його все поралась...»

«А мене й байдуже?»

«Який-бо ти, єй же Богу!»

І сльози блиснули.

«Не плач, серце, я жартую».

«Жарти!»

Усміхнулась.

Прихилилась головою

Та й ніби заснула.

«Бач, Оксанко, я жартую,

А ти й справді плачеш.

Ну, не плач же, глянь на мене:

Завтра не побачиш.

Завтра буду я далеко,

Далеко, Оксано...

Завтра вночі у Чигрині

Свячений достану,

Дасть він мені срібло-злото,

Дасть він мені славу;

Одягну тебе, обую,

Посаджу, як паву,—

На дзиглику, як гетьманшу,

Та й дивитись буду;

Поки не вмру, дивитимусь».

«А може, й забудеш?

Розбагатієш, у Киї

Поїдеш з панами,

Найдеш собі шляхтяночку,

Забудеш Оксану!»

«Хіба краща є за тебе?»

«Може, й є,— не знаю».

«Гнівиш Бога, моє серце:

Кращої немає

Ні на небі, ні за небом;

Ні за синім морем!

Нема кращої за тебе!»

«Що се ти говориш?

Схаменися!»

«Правду, рибко!»

Та й знову, та й знову.

Довго вони, як бачите,

Меж мови-розмови

Цілувались, обнімались

З усієї сили;

То плакали, то божились,

То ще раз божились,

Їй Ярема розказував,

Як жить вони будуть

Укупочці...
У печі пала

Огонь і світить на всю хату,

В кутку собакою дрижить

Проклятий жид; конфедерати

Кричать до титаря: «Хоч жить?

Скажи, де гроші?»

Той мовчить.

Налигачем скрутили руки,

Об землю вдарили — нема,

Нема ні слова.

«Мало муки!

Давайте приску! де смола?

Кропи його! отак! холоне?

Мерщій же приском посипай!

Що? скажеш, шельмо?..

І не стогне!

Завзята бестія! стривай!»

Насипали в халяви жару...

«У тім’я цвяшок закатай!»

Не витерпів святої кари,

Упав сердега. Пропадай,

Душа, без сповіді святої!

«Оксано, дочко!» — та й умер.

Ляхи задумалися стоя,

Хоч і запеклі. «Що ж тепер?

Панове, ради! Поміркуєм,

Тепер з ним нічого робить,

Запалим церкву!»

«Ґвалт! рятуйте!

Хто в Бога вірує!» — кричить

Надворі голос що є сили.

Ляхи зомліли. «Хто такий?»

Оксана в двері: «Вбили! вбили!»

Та й пада крижем. А старший

Махнув рукою на громаду.

Понура шляхта, мов хорти,

За двері вийшла. Сам позаду,

Бере зомлілую...

Де ж ти,

Яремо, де ти? подивися!

А він, мандруючи, співа,

Як Наливайко з ляхом бився,

Ляхи пропали; нежива

Пропала з ними і Оксана.

 

СВЯТО В ЧИГИРИНІ

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали,

Встали, подивились на той Чигирин,

Що ви будували, де ви панували!

Заплакали б тяжко, то ви б не пізнали

Козацької слави убогих руїн.

Базари, де військо, як море червоне,

Перед бунчуками, бувало, горить,

А ясновельможний, на воронім коні,

Блисне булавою — море закипить...
Із-за лісу, з-за туману,

Місяць випливає,

Червоніє, круглолиций,

Горить, а не сяє,

Неначе зна, що не треба

Людям його світу,

Що пожари Україну

Нагріють, освітять,

І смерклося, а в Чигрині,

Як у домовині.

Сумно-сумно. (Отак було

По всій Україні

Против ночі Маковія,

Як ножі святили.)

Людей не чуть; через базар

Кажан костокрилий

Перелетить; на вигоні

Сова завиває.

А де ж люде?..

Над Тясмином.

У темному гаю

Зібралися; старий, малий,

Убогий, багатий

Поєднались,— дожидають

Великого свята.

У темному гаю, в зеленій діброві,

На припоні коні отаву скубуть;

Осідлані коні, вороні* готові.

Куди-то поїдуть? кого повезуть?

Он кого, дивіться. Лягли по долині,

Неначе побиті, ні слова не чуть.

Ото гайдамаки. На ґвалт України

Орли налетіли; вони рознесуть

Ляхам, жидам кару;

За кров і пожари

Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть.

«Літа орел, літа сизий

Попід небесами;

Гуля Максим, гуля батько

Степами, лісами.

Ой літає орел сизий,

А за ним орлята;

Гуля Максим, гуля батько,

А за ним хлоп’ята.
Кругом святого Чигрина

Сторожа стане з того світу,

Не дасть святого розпинать,

А ви Україну ховайте:

Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать.
Молітеся, діти! страшний суд

Ляхи в Україну несуть —

І заридають чорні гори.

Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили? де лежить

Останок славного Богдана?

Де Остряницина стоїть

Хоч би убогая могила?

Де Наливайкова? нема!

Живого й мертвого спалили.

Де той Богун, де та зима?

Інгул щозиму замерзає —

Богун не встане загатить

Шляхетським трупом. Лях гуляє!

Нема Богдана — червонить

І Жовті Води, й Рось зелену.

Сумує Корсунь староденний:

Нема журбу з ким поділить.

Освятили, освятили!

Гине шляхта, гине!

Розібрали, заблищали

По всій Україні.

 

ТРЕТІ ПІВНІ

Ще день Украйну катували

Ляхи скажені; ще один,

Один, останній, сумували

І Україна, і Чигрин.

І той минув — день Маковія,

Велике свято в Україні.

Минув — і лях, і жидовин

Горілки, крові упивались,

Кляли схизмата, розпинали,

Кляли, що нічого вже взять.

А гайдамаки мовчки ждали,

Поки поганці ляжуть спать.

Лягли і в голови не клали,

Що вже їм завтра не вставать.

Дрімають... навіки бодай задрімали!

А тим часом місяць пливе оглядать

І небо, і зорі, і землю, і море

Та глянуть на люде, що вони моторять,

Щоб Богові вранці про те розказать.

Світить білолиций на всю Україну,

Світить... а чи бачить мою сиротину,

Оксану з Вільшани, мою сироту?

Де її мордують, де вона воркує?

Чи знає Ярема? чи знає, чи чує?

Побачимо потім, а тепер не ту,

Не ту заспіваю, іншої заграю;

Лихо — не дівчата — буде танцювать.

Недолю співаю козацького краю;

Слухайте ж, щоб дітям потім розказать,

Щоб і діти знали, внукам розказали,

Як козаки шляхту тяжко покарали

За те, що не вміла в добрі панувать.

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

Текла, текла та й висохла.

Степи зеленіють;

Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі?

Ніхто їх не знає,

Ніхто щиро не заплаче,

Ніхто не згадає,

Тільки вітер тихесенько

Повіє над ними,

Тільки роси ранесенько

Сльозами дрібними

Їх умиють. Зійде сонце,

Осушить, пригріє;

А онуки? їм байдуже.

Панам жито сіють.

Багато їх, а хто скаже,

Де Гонти могила,

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залізняк, душа щира,

Де одпочиває?

Тяжко! важко! Кат панує,

А їх не згадають.

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла,

Довго, довго кров степами

Текла-червоніла.

І день, і ніч, ґвалт, гармати;

Земля стогне, гнеться;

Сумно, страшно, а згадаєш —

Серце усміхнеться.

«Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!

Багато ти, батьку, у море носив

Козацької крові; ще понесеш, друже!

Червонив ти синє, та не напоїв;

А сю ніч уп’єшся. Пекельнеє свято

По всій Україні сю ніч зареве;

Потече багато, багато, багато

Шляхетської крові. Козак оживе;

Оживуть гетьмани в золотім жупані;

Прокинеться доля; козак заспіва:

«Ні жида, ні ляха», а в степах Украйни —

О Боже мій милий — блисне булава!»

Так думав, ідучи в латаній свитині,

Сердега Ярема з свяченим в руках.

А Дніпр мов підслухав: широкий та синій,

Підняв гори-хвилі; а в очеретах

Реве, стогне, завиває.

Лози нагинає;

Грім гогоче, а блискавка

Хмару роздирає.

Іде собі наш Ярема,

Нічого не бачить;

Одна думка усміхнеться,

А друга заплаче.

"Гайдамаки". Друга частина

 

Ми ВКонтакті

| Зворотний зв'язок | Карта сайту |