"МАРУСЯ". Частина четверта


"МАРУСЯ". Початок

От Наум бачить, що Василь з Марусею стоять і тільки поглядають, він на неї, а вона на нього, неначе зроду вперше бачаться, от і каже їм:

— Чом же ви не христосуєтесь?

А Василь і каже:

— Не смію, панотче!

— Чом не сміти? — каже Наум.— Закон повеліва христосуватися зо всяким, і хоч би з смертельним ворогом. Похристосуйтесь же по закону тричі, та нехай вас Бог боронить від усякої поганої думки! [...]

Стара Настя сіла за столом на лаві, а Маруся біля неї скраю, щоб ближче поратись, Василь сів на ослоні, старий на покуті, а батраки в кінці столу. От, перехрестившись і прочитавши тричі «Христос воскрес з мертвих», Наум зараз відрізав паски свяченої і положив перед усяким по куску. Покуштувавши її бережно, щоб крихот не розсипати під стіл, усяк перехрестивсь і сказав: «Спасибі Богу милосердному! Дай Боже і на той год діждати!» Тут же прийнялись за печене: поїли баранця, поросятини. Далі їли ковбасу, сала кусочками нарізали і крашанок облупили і порізали на тарілочці. От сіє скінчивши, Маруся усе прибрала і з стола теж бережно змела, і усі крихти, і кісточки, і лушпиння з яєць повкидала у піч, та тогді вже стала подавати страву.

Старий Наум випив чарку горілки перед обідом, а Василь не став, бо, каже, ще не починав її пити. От і подали борщ, а далі яловичину, покришили на дерев’яній тарілочці, посолили та й їли — вже звісно, що не по-пан-ськи, бо виделок не водиться — пальцями. Опісля подали юшку з хляками, печене було баранина, а там молошна каша...

Маруся чи їла, чи не їла: їй лучче усяких розговин — опріч празника святого — те, що Василь вернувся і жив, і здоров. Захилившись за матір, щоб батько не бачив, як ясочка, дивилась на свого Василечка, а сама будто ложкою достає з миски, аби то неначе і вона їсть. Куди їй вже їсти! У неї одно на думці, як і у Василя! Так той вже через силу їв, то біля Наума сидів, і не можна було йому злукавнувати, щоб хорошенько подивитись на свою Марусю.

Пообідавши і подякувавши Богу і батькові з матір’ю, як поприбирала усе Маруся, от Наум і каже:

— А в нас новий дяк сьогодні Апостола читав.

Настя зараз і питається:

— А хто такий і відкіля?

— Осьде він, пан Василь,— сказав Наум та й всміхнувся.

— Хіба ж Василь письменний, щоб йому Апостола читати? — спитала Настя; а Маруся так уха і насторошила, щоб усе чути, що будуть говорити.

— Був неписьменний, а тепер Бог йому розум послав. Розкажи, Василю, як се тобі світ відкрився? Се мені навдивовижу: ще й году нема, як ти пішов від нас, а навчився письма і співати вмієш, як і сам дяк. Де ти побував?

— Я, дядьку, не був дуже далеко,— став розказувати Василь.— От як ви мені відкрили світ і розтолкували мені, що й я буду пропащий, і чужий вік заїм, коли не знайду за себе найомщика, то думав-думав і трохи з ума не зійшов. Правду ви казали, що за гроші вісімдесят рублів, що я від хазяїна брав? Тільки що на одежу. Що ж тут мені було робити? Як то Бог послав на думку: піти до купців, у них хороший заробіток. Прийшов я до залізняка: він мене трохи знав, розказав йому все своє лихо. Він, подумавши, прийняв мене за п’ятсот рублів на год з тим, що, коли буду у своїм ділі справний, то він мені і більш прибавить, і усе буде прибавляти, бачивши моє стараніє. Я зрадувався, почувши, що більш нічого не треба, щоб гроші заробити, як тільки бути чесним і своє діло не лінуючись справляти. З товаришами, хоч усе й москалі були, зараз поладнав. Тільки бачу, що вони усі письменні і хто більш чого зна, більш получа жалування. От як сів, як сів... і правду вам, дядюшка, скажу, що ніч і день вчивсь... От я від Спасівки та до Різдва вивчивсь читати і церковне, і гражданське, писати потроху вмію, цихвіру знаю і на щотах хоч тисяч десять пудів уроздріб на хвунти, не помиляючись, положу; хурщиків розщитаю і хазяйського добра гляджу як ока, щоб і копійка нігде даром не дівалась. Товариші, знаєте, охотники на криласі співати замість півчеської; от і мене, як побачили, що голос є, то й привчили трохи. Поки себе не поставив на путь, не йшов до вас, дядюшка; і як не тяжко мені було, не бачивши Марусі, та, пам’ятаючи ваше слово, сам себе морив і не ходив сюди...

Наум, вислухавши його, не стерпів та аж поцілував його у голову і дума: «Що за мила дитина! Недаром я його люблю! Такий не пропаде». Далі і пита:

— Скільки ж ти жалування получаєш тепер?

— Жалування не щот,— каже Василь,— аби б стало на одежу, а те важніш усього, що хазяїн, знавши мою нужду, чого я боюся і через що ви не віддаєте за мене Марусі, сам хлопоче об мені: тепер посила мене з хурою ув Одесу, і відтіля піду у Москву і на заводи, і тільки вернусь сюди ік Пречистій, а він мені сискає найомщика, каже, хоч п’ятсот рублів потеряю; увосени, як скажуть набор, сам і віддасть, а гроші, каже, будеш одслужувати.

— Нехай тобі Бог помага! — сказав Наум, а далі, подумавши, й каже: — Чого ж більше думати? Присилай у вівторок, післязавтра, людей, бери рушники; і тобі веселіше буде у дорозі, і Маруся тут світом не нудитиме. Тепер нічого боятись. Се вже певно, що ти найомщика поставиш. Дасть Бог, вернешся — увосени і весілля.

Не можна й розказати, як зрадощіли і Василь, і Маруся! Зараз кинулися аж до ніг батькових, і цілують їх, і руки йому цілують, і самі обнімуться, і знов до нього кинуться, і дякують йому, то до матері [...]

Як вже той день у Василя та в Марусі було, нам нужди мало, бо, звісно, чи ходили, чи сиділи, а усе об однім говорили: як один без одного скучав, коли, що і як думав; як ні думано ні гадано вони побачились; яка ще радость буде, як уже посватаються — отаке усе говорили, та голубилися, та милувалися.

Отже, і вівторок настав. І к вечору стали дожидатись старостів: прибрали хату, засвітили свічечку перед богами; старі нарядилися, як довг велить, а що Маруся прибралася, так вже нічого й казати. От постукали і раз, і вдруге, і утретє, і ввійшли старости, і подали хліб, і говорили старости законні речі про куницю, як і поперед сього було.

Зараз Наум — а раденький же такий! — і каже, буцімто з серцем:

— Та що се за напасть така? Жінко! Що будемо робити? Дочко, а ходи-ке сюди на пораду!

Маруся, вийшовши із кімнати, засоромилась — Господи! — почервоніла, що твій мак, І, не поклонившись, зараз стала біля печі та й колупа її пальцем.

От Наум і каже:

— Бачте, ловці-молодці, що ви наробили? Мене з жінкою смутили, дочку пристидили, що скоро піч зовсім повалить, мабуть, дума тут більш не жити! Гай, гай! Так ось що ми зробимо: хліб святий приньмаємо, доброго слова не цураємося, а щоб ви нас не порочили, що ми передержуєм куниці та красні дівиці, так ми вас пов’яжемо і тогді усе добре вам скажемо. Дочко! прийшла і наша черга до прикладу казати: годі лишень піч колупати, а чи нема чим сих ловців-молодців пов’язати?

Іще не час було Марусі послухати — знай, колупа.

От вже мати їй каже:

— Ти чуєш, Марусю, що батько каже? Іди ж, іди та давай чим людей пов’язати. Або, може, нічого не придбала та з сорому піч колупаєш? Не вміла матері слухати, не вчилася прясти, не заробила рушників, так в’яжи хоч валом, коли і той ще є.

Пішла Маруся у кімнату і винесла на дерев’яній тарілочці два рушники довгих та мудро вишитих, хрест-навхрест покладених, і положила на хлібові святому, а сама стала перед образом та й вдарила три поклони, далі отцю тричі поклонилася у ноги і поцілувала у руку, неньці так же; і, узявши рушники, піднесла на тарілочці перше старшому старості, а там і другому. Вони, уставши, поклонилися, узяли рушники й кажуть:

— Спасибі батькові й матері, що своє дитя рано будили і доброму ділу навчили. Спасибі і дівочці, що рано уставала, тонко пряла і хорошенькі рушники придбала.

Пов’язавши собі один одному рушника, от староста і каже:

— Робіть же діло з кінцем, розвідайтесь з князем-молодцем: ми, приведені, не з-так винуваті; в’яжіте при-водця, щоб не втік з хати.

От мати й каже:

— Ану, доню! Ти ж мені казала, що на те по п’ятінках заробляла, щоб шовкову хустку придбати та нею пеню зв’язати.

Винесла Маруся замість хустки шовковий платок, красний та хороший, як сама. Наум їй і каже:

— Сьому, дочко, сама чіпляй, за пояс хустку затикай, та до себе притягай, та слухай його, та шануй; а тепер його й поцілуй.

От вони і поцілувались, а Василь і викинув Марусі на тарілку цілкового.

Після сього староста звелів посватаним, щоб кланялись перш батькові у ноги тричі; а як поклонились утретє та й лежать, а батько їм і каже:

— Гляди ж, зятю! Жінку свою бий і уранці і увечері, і встаючи і лягаючи, і за діло і без діла, а сварись з нею поусякчас. Не справляй їй ні плаття, ні одежі, дома не сиди, таскайся по шинкам та по чужим жінкам; то з жінкою у парочці і з діточками якраз підете у старці. А ти, дочко, мужику не спускай і ні у чім йому не поважай; коли дурний буде, то поїде у поле до хліба, а ти йди у шинок, пропивай останній шматок; пий, гуляй, а він нехай голодує; та і в печі ніколи не клопочи; нехай паутинням застелеться піч, от вам і уся річ. Ви не маленькі вже, самі розум маєте, і що я вам кажу і як вам жити, знаєте.

А староста і крикнув:

— За таку навуку цілуйте, діти, батька в руку!

Поцілувавши, покланялись матері теж тричі. Мати не

казала їм нічого; їй закон велить, благословляючи діточок, тільки плакати.

Далі староста сів і каже тричі:

— Христос воскрес!

А старі йому ув одвіт теж тричі:

— Воістину воскрес!

Старости кажуть:

— Панове сватове!

А свати кажуть:

— А ми раді слухати!

Старости кажуть:

— Що ви жалали, то ми зділали; а за сії речі дайте нам горілки гречи.

А старі кажуть:

— Просим милості на хліб, на сіль і на сватання.

Після сього посватаних і посадили, звичайно, на покуть,

на посад. Батько сів біля зятя, а мати, звісно, поралась, сама і страву на стіл подавала, бо вже Марусі не годилося з посаду уставати. Старости сіли на ослоні біля столу.

Поки мати страву носила, батько став частувати старостів. Перший староста покуштував, поцмокав і каже:

— Скільки ми по світу не їжджали, а таких напитків і не чували, і не видали, і не куштували.

— Се ми таке для любезних сватів з-за моря придбали,— каже Наум і просить: — Ось нуте ж, усю покуштуйте. Зверху хороша, а насподі самий гарний смак!

Випив староста, зморщився, закректав та й каже:

— Від сього зразу почервонієш, як рак!

Випив і другий староста, теж прицмокуючи, і теж примовляв, похваляючи.

Поговоривши усі законнії речі, стали частуватись попросту, з своїми вигадками, а далі, тільки що стали вечеряти, і обізвались дівчата, що Маруся ще завидна просила до себе на сватання, і співали, уходячи у хату, сюю пісеньку:

Та ти, душечко, наша Мар’єчко!

Обмітайте двори,

Застилайте столи,

Кладіть ложечки,

Срібнії блюдечки.

Золоті мисочки:

От ідуть дружечки!

От як переспівали, та й поклонились низенько, та й кажуть:

— Дай, Боже, вам вечір добрий; помагайбі вам на усе добре!

Стара Настя така вже радісінька, що Бог привів її дождати одним одну донечку просватати за хорошого чоловіка, та ще їй люб’язного: землі під собою не чує, порається хутко, і де та сила узялася, аж біга від стола до печі, і страву носить, і порядок дає. Кинулась зараз до дружечок і каже:

— Спасибі! Просимо на хліб, на сіль і на сватання.— Та й усадила їх по чину, від Марусі скрізь по лаві, та й каже: — Сідайте, дружечки, мої голубочки!

Так дівчатам вже не до їжі: одно те, що стидно при людях їсти, щоб не сказали люди: «Ото голодна! Мабуть, дома нічого їсти, так біга по чужим людям та й поживляється; он, бач, як запихається»,— а друге й те, що треба своє діло справляти; та, не бравшись за ложечки, і заспівали:

Ой чому, чому

У сім новім дому

Так рано засвічено?

Мар’єчка встала,

Косу чесала,

Батенька пораджала:

«Порадь мене,

Мій батеньку,

Кого в дружечки брати?»

«Бери, доненько,

Собі рівненьку,

Щоб не було гнівненько.

Садови, доненько,

І вище, і нижче,

А свою родиноньку ближче».

Як же побачили, що стара Настя від такої жалібної пісні, покинувши поратись, стала тяжко плакати, вони заспівали інших:

Де ж був селезень,

Де ж була утінка?

Селезень на ставку,

Утінка на плавку,

А тепер же вони

На однім плавку,

Та їдять же вони

Дрібную ряску,

Ой п’ють же вони Холодную воду.

Де ж був Василько?

Де ж була Мар’єчка?

Василько у батенька,

Мар’єчка у свого.

А тепер же вони У в одній світлоньці.

Ой п’ють же вони Зелене вино,

Та їдять же вони Дрібнії калачі,

У мед умокаючи,

Маком обсипаючи.

Далі дівчата, бачачи, що просватані собі сидять і, опріч себе, нікого не бачать і нічого, що біля них робиться, не чують, захотіли їх зачепити і повеселити та й заспівали:

Та в саду соловейко не щебетав,

Тим Василь Марусі не цілував;

Як же соловейко защебетав,

Василько Марусю поцілував.

Тут усі зареготались на усю хату, і Наум напавсь, щоб таки діти поцілувались, а їм те на руку ковінька!.. Далі дівчата, буцімто жартуючи, і заспівали:

Та ти, душечко, наша Мар’єчко!

Ламліте роженьку,

Стеліть дороженьку,

Щоб м’яко ступати,

Надвір танцювати,

З скрипками, з цимбалами,

З хорошими боярами.

Як же вслухався у се Наум та як розходивсь! Притьмом: давай музику та й давай! Нігде дітись: побігла моторніша із усіх, от-таки Домаха Третяківна, до скрипника та й прикликала його. Батечки, піднялися танці та скоки так що ну! Набігла повна хата людей, як почули, що старий Дрот та просватав свою дочку. То ще мало, що у хаті, а то й около вікон було багацько, так і зазирають; а біля хати дівчата з парубками носяться; дівчата дрібушки вибивають, парубоцтво гопака гарцює, батько з матір’ю, знай, людей частують... Така гульня була, що крий Боже! Троха чи не до світу гуляли. Тільки Василь та Маруся нікого не бачили і дивувалися, що так швидко народ розійшовся. За голубленням та за милуванням незчулися, як і ніч минулася.

Не дай, Боже, чоловікові печалі або якої напасті, то урем’я іде — не йде, мов рак повзе. А як же у радості, то і незчуєшся, як воно біжить: як ластівка, пропливе. Думаєш, один день пройшов, аж, гляди, вже й тижня нема. Так було з Василем і з Марусею: усе укупці та вкупці, як голуб з голубкою. І у город, і на місто, і до колисок, і на вгород, усе укупі собі ходять. І у монастир на богомолля укупці ходили, і молебень наньмали, що Маруся обіцялася, коли буде посватана за Василя.

Тіки-притіки, аж ось і проводи! У сеє урем’я хазяїн його висила хуру, і Василеві з нею треба виступати.

— Ох, нам лишенько,— крізь сльози кажуть обоє.— Ми ж і не наговорились, ми й не надивились один на одного... неначе сьогодні тільки зійшлися.

— Не плач, Василечку,— каже йому Маруся.— Ти у дорозі й незчуєшся, як і спасівка настигне, тоді вернешся сюди і будемо укупці. Гляди тільки, щоб ти був здоровий; не скучай і не удавайся у тугу без мене; а я, оставшися без тебе, рано й вечір буду слізоньками вмиватися...

— Годі ж, годі, моя перепілочко! Не плач, моя лебідочко! — каже їй Василь, пригортаючи до свого серденька.— Нехай я на чужій стороні один буду горе знати, а ти, тут зоставшись, будь здорова і весела та дожидай мене. А щоб нам одрадніш було, так прошу тебе: вечірня зірочка як зійде, то ти, споминаючи мене, поглядай на неї; у ту пору я стану зорювати, гляну на тую зірочку й знатиму, що ти на неї дивишся, то мені одрадніш буде, неначе я дивлюся на твої очиці, що, як зірочки, сяють. Не плач же, не плач!

Отак-то вони у останні часи розмовляли і обоє плакали безперестанно! А як же прийшло зовсім прощатись, так що там було!.. Коли вже і старий Наум так і хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу Марусину, аж злягла; так що про молодих і казати!.. На прощанні випрохала Маруся у Василя сватаний платок, що замість хустки йому дала, затим, щоб часом дорогою не загубив і що вона на неї, мов на нього, дивитиметься. Поважив їй Василь, віддав, а вона положила у той платок горішки ще ті, що сперва-наперва Василь дав їй на весіллі, зав’язала, та й положила до серденька, та й каже:

— Тут воно лежатиме, аж поки ти вернешся і сам озьмеш. Сяк-так Василь насилу вирвався від старих, а Маруся пішла його проводжати. То було на самі проводи, і треба було через кладовище йти, де на гробах у той день усі поминають своїх родичів. От Маруся узяла й мисочку, щоб і своїх пом’янути. Положила курку варену, три в’язки бубликів, буханець, два книша та зверху п’ятаковий медяник та узяла материну калитку з грішми, щоб старцям подати; а Василь тож з нею ніс у хустці аж три десятки крашанок.

Прийшли на гроби, аж панотець вже й там, і збирається правити панахиду. Маруся поставила до гурту і свою мисочку, і граматку батюшці подала, щоб пом’янув її родичів.

Маруся, смутна й невесела, усе молилася та, знай, поклони била; як же заспівали дяки «ні печалі, ні воздиханія», так вона і захлипала, та й каже:

— Як ти вернешся, Василечку, то, може, мене на сім кладовищі будеш так поминати.

Василь аж здригнувся після такого слова і хотів її зопи-нити, щоб викинула таку думку з голови, так і у самого сльоза так і б’є, а на серці туга така пала, що йому дух так і захватує; і сам не зна, від чого йому так є.

Одслужили панахиду, подала Маруся мисочку панотцеві, а старців Божих обділила крашанками і грішми за царство небесне померших. Посідали люди на гробах трапезувати і поминати родичів, а Марусі вже не до того: Василь ледве промовив, що вже пора йому йти до хазяйства.

Батечки! як заголосить Маруся, та так і повисла йому на шию! Вицілувала його і в вічі, і у лоб, і у щоки, і у шию... далі, наче хто її направив, разом покинула його, очиці засяяли, то була блідна, а тутечки почервоніла, та так голосно, ніби не вона, сказала Василеві, не зопиняючись:

— Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся у тугу... прощай на віки вічні!.. Там побачимось!

Сеє сказавши, не озираючись, пішла додому швидко, ступаючи так легесенько, неначе і землі не доторкається. А Василь? Неначе грім біля його вдарив! Стоїть як укопаний... Далі дуже тяжко здохнув, підняв очі до Бога, перехрестився, вдарив поклон і, припавши на те місце, де стояла Маруся, цілував землю замість її, боячись самої думки об тім, що сказала йому Маруся, а далі промовив:

— Господи милосердний! Нехай я один усі біди перетерплю, нехай я вмру, тільки помилуй мою Марусю! Дай нам пожити на сім світі, а втім — як Твоя воля свята! — та й пішов тихою ступою до господи.

Чи давно наша Маруся була веселенька, як весіння зоренька, говорлива, як горобчик, проворна і жартовлива, як ластівочка, а тепер точнісінько як у воду опущена. Говорити — мало й говорить; сяде шити, чи то стібнула голкою, чи ні, чи веде нитку, чи ні, а зараз і задумається, і рученята посклада; піде ув огород полоти, стане над грядкою та хоч цілий день стоятиметь, нічого не зробивши, поки мати її не покличе; приставить обідати, то або у нетоп-лену піч, або забуде чого положити, або усе у неї перекипить, що й їсти не можна... Часто гримав на неї батько і ласкою уговорював, щоб не журилася, щоб у тугу не вдавалася, що туга з’їсть її здоров’я, зачахне, занедужа. Тільки її і речей:

— Таточку, батечку, і ти, матінко ріднесенька! Що ж мені робити, коли не можу забути свого горя! Не можу не думати об своєму Василечкові! Світ мені немилий, і ніщо не розвеселяє. Серце моє розривається, дивлячись на вас, що ви об мені убиваєтесь, та що буду робити! Я й сама своїй тузі не рада; тільки у мене й думки: де тепер мій Василь? Знаю, що час, що день, він від мене — усе дальш; от мене туга й душить! Не воруште мене, не заньмайте мене, неначе ви й не бачите нічого; не розважайте мене; мені неначе легше, як я журюся уволю і ніхто мені не міша!

Порадившись меж собою, старі дали їй волю; нехай, кажуть, як собі зна, так з собою і робить. Наділив її Бог розумом, вона й богобоязлива, і богомільна, так її Отець милосердний не оставить. Нехай поступа як зна!

Тільки ж що начне вечоріти, вона вже й сидить на приспі й вигляда вечірньої зіроньки... Блисне вона... тут Маруся зараз і стане така рада, така рада, що не то що! «Онде мій Василь! — сама собі розмовля.— Він дивиться на свою зірочку й зна, що й я дивлюсь!.. Отак блистять й його очиці, як, було, біжу йому назустріч...» І вже тут її хоч клич — не клич, хоч що роби, а вже ні з місця не піде і очей від зірки не зведе, аж поки вона зовсім не зайде; тоді тяжко зітхне й скаже: «Прощай же, мій Василечку! Ночуй з Богом та вертайсь швидше до твоєї бідної Марусі». Увійшовши ж у хату, перецілує усякий горішок і платок разів сто поцілує та, згорнувши, приложить до серця та так і заночує [...]

Сяк-так, то з журбою, то з тугою, промаячила Маруся до спасівки; а у спасівку, ік Пречистій, казав Василь, буде неодмінно. Хоч і не зовсім Маруся повеселішала, та усе-таки неначе стала потроху оживати.

"МАРУСЯ". Частина п'ята

 

Ми ВКонтакті

| Зворотний зв'язок | Карта сайту |