Наталка Полтавка. Дія друга


Початок

Дія друга

Картина перша

І

Микола (сам). Один собі живу на світі, як билинка на полі! Сирота — без роду, без племені, без талану і без приюту... Що робить — і сам не знаю. Був у городі, шукав місця — але скрізь опізнився. (Думає.) Одважусь у пекло на три дні. Піду на Тамань, пристану до чорноморців. Хоч із мене і непоказний козак буде, то єсть же і негідніші від мене. Люблю я козаків за їх звичай: вони коли не п’ють, то людей б’ють, а все не гуляють. Заспіваю лишень пісню їх, що мене старий запорожець Сторчогляд вивчив...



Гомін, гомін по діброві,

Туман поле покриває,

Мати сина, мати сина,

Мати сина проганяє:

«Іди, сину, іди, сину,

Іди, сину, пріч від мене!

Нехай тебе, нехай тебе,

Нехай тебе орда візьме!»

«Мене, мати, мене, мати,

Мене, мати, орда знає:

В чистім полі, в чистім полі,

В чистім полі об’їжджає».
Петро виходить; він не бачить Миколи,— співає:

Сонце низенько,

Вечір близенько — Спішу до тебе,

Лечу до тебе,

Моє серденько!

Ти обіщалась Мене вік любити,

Ні з ким не знаться І всіх цураться,

А для мене жити!
Ой, як я прийду, Тебе не застану,—
Згорну я рученьки,

Згорну я біленькі

Та й нежив я стану [...]

Микола. Та що ж ти за чоловік?

Петро. Як бачиш — бурлака на світі... Тиняюсь од села до села, а тепер іду в Полтаву.

Микола. Може, в тебе родичі єсть в Полтаві або зна-комі?

Петро. Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які будуть знакомі або родичі у сироти?

Микола. Так ти, бачу, як і я — безприютний.

Петро. Нема у мене ні кола, ні двора: весь тут.

Микола. О, братіку! Знаю добре, як тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити.

Петро. Правда твоя, брате; та я, благодареніє Богу, до цього часу прожив так на світі, що нічим мене не уразить. Не знаю, чи моя однакова доля з тобою, чи од того, що й ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рідного брата... Будь моїм приятелем!..

 

III

Возний і виборний виходять з Терпилишиної хати. У возного рука пов’язана шовковою хусткою, у виборного через плече старостинський рушник. Микола й Петро одходять на бік. Возний з задоволеним лицем походжає.

Виборний (до Миколи). Чом ти, йолопе, не кланяєшся пану возному та не поздоровиш його? Адже бачиш — він заручився.

Возний. З найкращою зо всього села і всіх прикос-новенних околиць дівицею...

Виборний. Не скажемо, нехай кортить! (Одходить.) А це що за парубок?

Микола. Це мій знайомий; іде із Коломака в Полтаву на заробіток.

IV

Петро. Це старший у вашім селі?

Микола. Який чорт! Він живе тільки тут. Бач, возний — так і бундячиться, що помазався паном. Юриста завзятий і хапун такий, що і з рідного батька злупить!

Петро. А той, другий?

Микола. То виборний Макогоненко — чоловік і добрий був би, так біда — хитрий як лисиця, і на всі сторони мотається: де не посій, там і вродиться. І вже де й чорт не зможе, то пошли Макогоненка, зараз докаже.

Петро. Так він штука! Кого ж вони висватали?

Микола. Я догадуюсь. Тут живе одна бідна вдова з дочкою; то, мабуть, на Наталці возний засватався, бо до неї багато женихів залицялось.

Петро. На Наталці?.. Та Наталка ж не одна на світі... Так, видно, Наталка — багата, хороша і розумна?

Микола. Правда, хороша і розумна, а до того і добра; тільки не багата; вони недавно тут поселились і дуже бідно живуть. Я далекий їх родич і знаю їх бідне поживання.

Петро. Де ж вони перше жили?

Микола. В Полтаві.

Петро (жахається). В Полтаві?..

Микола. Чого ж ти не своїм голосом крикнув?

Петро. Миколо, братіку мій рідний!.. Скажи по правді: чи давно вже Наталка з матір’ю тут живуть і як вони прозиваються?

Микола. Як тут вони живуть... (Говорить, розтягуючи, немов собі на думці розважає час). Четвертий уже год. Вони оставили Полтаву зараз по смерті Наталчиного батька.

Петро (скрикнув). Так він умер?!

Микола. Що з тобою робиться?

Петро. Нічого, нічого... Скажи, будь ласка, як вони прозиваються?

Микола. Стара прозивається Терпилиха Горпина, а дочка — Наталка. Я не знаю, хто ти, і тепер не питаюсь, а тільки послухай:

Віє вітер горою,

Любивсь Петрусь зо мною,

Ой, лихо — не Петрусь,

Лице біле, чорний вус!

Полюбила Петруся,

Та сказати боюся,

Ой, лихо...

А за того Петруся Била мене матуся,

Ой, лихо...
А що, може, не одгадав? (Обнімає Петра.)

Петро. Так, угадав!.. Я — той нещасний Петро, якому Наталка приспівувала цю пісню, якого вона любила і обіща-ла до смерті не забути, а тепер...

Микола. Що ж тепер? Іще ми нічого не знаємо. Може, й не її засватали.

Петро. Та серце моє замирає: чує для себе великого горя. Братіку Миколо! ти говорив мені, що ти їх родич: чи не можна тобі довідаться про сватання Наталки? Нехай буду знати свою долю!

М и к о л а. Чом не можна? Коли хочеш, я зараз піду і все розвідаю. Ти скажи мені, чи говорити Наталці, що ти тут?

Петро. Коли вона свободна, то скажи за мене, а коли заручена, то лучче не говори. Нехай буду один горювати і сохнути з печалі. На що їй споминати про того, кого так легко забула!

Микола. Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скільки я знаю її, то вона не од того йде за возного, що тебе забула... Підожди ж мене тут. (Іде до Терпилихи.)

V

Петро (сам). Чотири годи вже, як розлучили мене з Наталкою. Я бідний був тоді, любив Наталку без усякої надії. Тепер, наживши кривавим потом копійку, поспішав, щоб багатому Терпилові показатись гідним його дочки; а вмісто багатого батька — найшов матір і дочку в бідності і без помочі... Все, здається, близило мене до щастя — і, як на те, треба ж опізнитись одним днем, щоб горювати всю жизнь! Кого безталання нападе, тому нема ні в чім удачі. Правду в тій пісні сказано, що сусідові удається, всі його люблять, всі до його липнуть, а другому все як одрізано.

У сусіда хата біла,

У сусіда жінка мила:

А у мене ні хатинки,

Нема щастя, нема жінки.

За сусідом молодиці,

За сусідом і вдовиці,

І дівчата поглядають,—

Всі сусіда полюбляють.

Всі сусіда вихваляють,

Всі сусіда поважають;

А я марно часи трачу,

Один в світі тільки плачу...

IX

Микола вертається.

Петро. А що, Миколо,— яка чутка?

Микола. Не успів нічого й спитати. Лихий приніс возного з виборним. Та тобі б треба притаїтись де-небудь. Наталка обіщалась на час сюди вийти.

Петро. Як же я удержусь не показатись, коли побачу свою милу?

Микола. Я кликну тебе, коли треба буде.

X

Наталка виходить. Петро ховається.

Наталка (швиденько виходить). Що ти хотів сказати мені, Миколо? Говори швидше, бо за мною зараз збігаються.

Микола. Нічого. Я хотів спитати тебе, чи ти справді посватана за возного?

Наталка (сумно). Посватана... Що ж робити: не можна більше сопротивлятися матері! Я і так скільки одвилю-валася і всякий раз убивала її своїм одказом.

Микола. Ну що ж?.. Возний — не взяв його враг — завидний жених. Не бійсь, полюбиться, а може, і полюбивсь уже?

Наталка (докірливо). Миколо, Миколо!.. Не гріх тобі тепер надо мною сміятись!.. Чи можна мені полюбити возного або кого другого, коли я люблю Петра. О, коли б ти знав його, пожалів би і мене, і його.

Микола. Петра?..

Що за того Петруся Била мене матуся.

Ой, лихо — не Петрусь,

Лице біле, чорний ус.

Наталка (заплакавши). Що ти мені згадав! Ти роздираєш моє серце... О, я бідна... (Мовчить, потім показує на річку.) Бачиш Ворсклу?.. Або там, або ні за ким...

Микола (показує в той бік, де Петро сховався). Бачиш ту сторону? Отже і в Ворсклі не будеш, і журитись перестанеш.

Наталка. Ти, мені здається, побувавши довго в городі, ошалів і зовсім не тим став, що був.

Микола. Коли хочеш, то я так зроблю, що і ти не та будеш, що тепер.
Наталка. Ти чортзна-що верзеш. Піду лучче додому (йде).

Микола (не пуска її). Підожди. Одно слово вислухай та й одв’яжись од мене.

Наталка. Говори ж — що таке?

Микола. Хочеш бачити Петра?

Наталка. Що ти? перехрестись! Де б то він узявся?

Микола. Він тут, та боїться показатись тобі за тим, що ти посватана за возного.

Наталка. Чого йому боятись? Нам не гріх побачитись, я ще не вінчана... Та ти обманюєш!..

Микола. Не обманюю, приглядайсь... Петре, явись!

Наталка (побачила Петра, скрикнула). Петро!..

Петро. Наталко!.. (Обнімаються.) Наталко! в який час я тебе стрічаю!.. Для того тільки побачились, щоб навіки розлучитись...

Наталка. О Петре!.. Скільки сліз вилила я за тобою! Я знаю тебе і затим не питаюся, чи ти любиш мене, а за себе — божусь...

Микола. Об любові поговорите другим разом, іншим часом; а тепер поговоріть, як з возним розв’язаться.

Наталка. Недовго з ним розв’язатися: не хочу, не піду — та й кінці в воду!

Петро. Чи добре так буде?.. Твоя мати...

Наталка (перебиває). Моя мати хотіла, щоб я за возного вийшла заміж затим, що тебе не було; а коли ти прийшов, то возний мусить одступитись.

Петро. Возний — пан, чиновний і багатий; а я не маю нічого. Вам з матір’ю треба підпори й защити, а я через себе ворогів вам прибавлю, а не поміч подам [...]

Наталка. Я давно вже поклялась і тепер клянусь, що окрім Петра ні за ким не буду. У мене рідна мати — не мачуха, не схоче своєї дитини погубити.

Петро. Дай Боже, щоб її природня доброта взяла верх над приманою багатого зятя.

Наталка. Петре! Любиш ти мене?

Петро. Ти все-таки не довіряєш?.. Люблю тебе більше, як самого себе.

Наталка. Дай же мені свою руку!.. Будь же добрим і мені вірним, а я навік твоя.

Микола. Ай, Наталка! Ай, Полтавка! От дівка, що й на краю пропасті не тільки не здригнулась, а й другого піддержує! [...]

XI

Виходять возний, виборний і Терпилиха.

Виборний. Що ви тут так довго роздобарюєте?

Возний. О чом ви — теє-то, як його — бесідуєте?

Терпилиха (побачивши Петра). Ох, мені лихо!

Наталка. Чого ви лякаєтесь, мамо? Це Петро.

Терпилиха. Це Петро? Свят, свят, свят!.. Відкіля він узявся? Це мара.

Петро. Ні, це не мара, а це я — Петро, і тілом, і душею.

Возний. Що це за Петро?

Виборний. Це, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвіт, ланець...

Возний. Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б — теє-то, як його — убиратись своєю дорогою? Бо ти, каже-ться-бачиться-здається, між нами лишній.

Наталка. Чого ж це він лишній?

Терпилиха. І відомо — лишній, коли не в час прийшов хати холодити.

Петро. Я вам ні в чім не помішаю. Кінчайте з Богом те, що зачали.

Наталка. Не так-то легко можна скінчить те, що вони почали.

Возний. А по какой би то такой причині?

Наталка. А по такій причині: коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію.

Возний. Однако ж, вашець проше, ви рушники подавали, сиріч — теє-то, як його — ти одружилася зо мною.

Наталка. Далеко ще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нічого не значать.

Возний. Не прогнівайся, стара. Дочка твоя — теє-то, як його — нарушаєть узаконений порядок. А понєже рушники і шовковая хустка суть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія бить моєю сожительницею, то в таковом припадці станете пред суд і заплатите пеню і посидите на вежі.

Виборний. О, так! О, так! Зараз до волосного правленія та і в колоду.

Терпилиха. Батечки мої, умилосердьтесь! Я не одступлю од свого слова... Що хочете, робіть з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжіть і до вінця ведіть.

Наталка. Не докажуть вони цього. Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до цього силою ніхто мене не принудить... І коли на те йде, так знайте, що я навічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду.

Микола. Що тепер скажуть?

Виборний. От вам і Полтавка! Люблю за обичай!..

Терпилиха. Вислухайте мене, мої рідні! Дочка моя до цього часу не була такою упрямою і смілою; а як прийшов (показує на Петра) цей шибеник, пройдисвіт, то й Наталка збожеволіла і зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите відсіля цього голодранця, то я не ручаюсь, щоб вона й мене послухала.

Возний і виборний {разом). Вон, розбишако, із нашого села зараз!.. І щоб і дух твій не пах! А коли волею не підеш, то туди запроторимо, де козам роги правлять.

Петро. Утихомиртесь на час і слухайте мене... Що ми з Наталкою любилися, про те і Богу, і людям звісно; а щоб я Наталку одговорював іти заміж за пана возного, навчав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім’ї — нехай Бог накаже! Наталко, покорися своїй долі: послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки!.. (Обертається і утирає сльози.)

Терпилиха (набік). Добрий Петро! Серце моє проти волі за його вступається!..

Наталка плаче, возний замислюється.

Виборний. Що не говори, а мені жаль його.

Микола. На чім то все це окошиться?

Возний (до Петра). Ти, вашець — теє-то, як його — куди тепер помандруєш?

Петро. Я йшов у Полтаву, а тепер піду так, щоб ніколи сюди не вертатись... Іще пару слів скажу Наталці... Наталко! Я для тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодувалися вкупі у твоєї матері: ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив — усе твоє: на, візьми! (Виймає з-за пазухи завинені в лубок гроші). Щоб пан возний ніколи не попрікнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! Шануй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду...

Наталка. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитись: воно (показує на серце) тут! Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть... Та бідою нашою не потішаться вороги наші... І моєї жизні кінець недалеко. (Схиляється на плече Петрові.)

Терпилиха (підбігає й обнімає Петра). Петре!

Наталка (обнімаючи Петра). Мамо, кого ми теряємо!..

Микола (до виборного). А тобі як він здається?

Виборний. Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!

Возний (виходячи наперед). Розмишляв я предоволь-но і нашел, що великодушний поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я — возний і признаюсь, що од рожденія моєго разположен к добрим ділам; но, за недосужностью по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділав. Поступок Петра, толико усердний і без примісу ухищренія, подвигаєть мене на нижеслідующее... (До Терпилихи.) Ветха деньми! благословите лі на благоє діло?

Терпилиха. Воля ваша, добродію! Що ні зробите, все буде хороше: ви у нас письменний.

Возний. Добрий Петре і бойкая Наталко!.. Приступіте до мене! (Бере їх за руки, підводить до матері і говорить.) Благослови дітей своїх щастям і здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє з тим, щоб зробив її благополучною. (До глядачів.) Поєлику же я — возний, то по привілегії, статутом мені наданной, заповідаю всім: «де два б’ються — третій не мішайсь!» і твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш.

Петро і Наталка (обнімають матір). Мати наша рідна, благослови нас!

Терпилиха. Бог з’єдиняє вас чудом, нехай вас і благословить своєю благостію...

Микола. Оттакові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хапаються.

Виборний. Наталка — по всьому полтавка, Петро — полтавець, та й возний, здається, не з другої губернії.

Петро. Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимось. Бог нам поміг перенести біди і напасті. Він поможе нам вірною любовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужити прізвище добрих полтавців. Заспівай же, коли не забула свою пісню, що я найбільше люблю.

Наталка. Коли кого любиш, того не забудеш. (Цілує Петра й співа.)

Ой, я дівчина Полтавка,

А зовуть мене Наталка,—

Дівка проста, не красива,

З добрим серцем, не спесива.

Коло мене хлопці в’ються

І за мене часом б’ються,

А я люблю Петра дуже,—

До других мені байдуже.

Я з Петром моїм щаслива,

І весела, і жартлива,

Я Петра люблю душею,

Він один владіє нею.

 

Ми ВКонтакті

| Зворотний зв'язок | Карта сайту |