Наталка Полтавка (Скорочено)


Дія перша

Картина перша

Село над рікою Ворсклою. Упродовж сцени вулиця, що веде до річки; тут між хатами і Терпилишина хата.

І


Наталка (виходить з хати з відрами на коромислі; дійшовши до річки, ставить відра на березі, ходить задумавшись, потім співає):

Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться.

О, як болить моє серце, а сльози не ллються!..

Трачу літа в лютім горі і кінця не бачу,

Тільки тоді і полегша, як нишком поплачу.

Що на полі, на пісочку, без роси на сонці?

Тяжко жити без милого і в своїй сторонці!

Де ти, милий чорнобривий? Де ти? озовися!..

Як я, бідна, тут горюю, прийди подивися!..

Полетіла б я до тебе, та крилець не маю,

Щоб побачив, як без тебе з горя висихаю...

До кого ж я пригорнуся, і хто приголубить,

Коли тепер нема того, який мене любить...

Петре, Петре!.. Де ти тепер? Може, де скитаєшся у нужді і горі і проклинаєш свою долю, проклинаєш Наталку, що через неї утеряв пристанище, а може... (плаче) може, й забув, що я живу на світі!.. Ти був бідний, любив мене, і за те потерпів і мусив мене оставити; я тебе любила і тепер люблю... Ми тепер рівня з тобою: і я стала така бідна, як і ти,— вернися ж до мого серця!.. Нехай глянуть очі мої на тебе іще раз і навіки закриються...

II

Возний (ідучи повз Наталку, підходить до неї). Благоденственного і мирного пребиванія!.. (Набік.) Удоб-ная оказія предстала зділати о собі предложеніє на самоті...

Наталка (кланяючись). Здорові були, добродію, пане возний!..

Возний. Добродію... добродію!.. Я хотів би, щоб ти звала мене — теє-то як його — не вишеупомянутим іменем.

Наталка. Я вас зову так, як все село наше величає, шануючи ваше письменство і розум...

Возний. Не о сем, галочко — теє-то, як його — хло-почу я; но желаю із медових уст твоїх слишати умилитель-ноє названіє, сообразноє моєму чувствію. Послушай:

От юних літ не знал я любові,

Не ощущал возженія в крові.

Как вдруг предстал Наталки вид ясний.

Как райський крин душистий, прекрасний.

Утробу всю потряс...

Кров взволновалась,

Душа смішалась,—

Настал мой час!

Не в состоянії поставить на вид тобі сили любові моєй!.. Когда б я іміл — теє-то, як йо^го — стілько язиків, скілько артикулов в статуті ілі скілько зап’ятих в Магдебурськом праві, то і сих недовліло би на восхваленіє ліпоти твоєї!.. Єй-єй! Люблю тебе... до безконечності...

Наталка. Бог з вами, добродію!.. Що ви говорите! Я річі вашої в толк собі не візьму...

Возний. Лукавиш — теє-то, як його — моя галочко!.. і добре все розумієш. Ну, коли так — я тобі коротенько скажу: я тебе люблю і женитись на тобі хочу.

Наталка. Гріх вам над бідною дівкою глумитись! Чи я вам рівня? Ви пан, а я сирота; ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду. Та й по всьому я вам не пара...

Возний. Ізложеннії в отвітних річах твоїх резони суть — теє-то, як його — для любові нічтожни... Рци одно слово: «люблю вас, пане возний» — і аз, вишеупомянутий, виконаю присягу о вірнім і вічнім союзі з тобою.

Наталка. У нас є пословиця: «знайся кінь з конем, а віл з волом»... Шукайте собі, добродію, в городі панночки.

Возний. Бачив я многих — і ліпообразних, і багатих. Но серце моє не імієть — теє-то, як його — к ним поползно-венія. Ти одна заложила йому позов на вічнії роки, і душа моя єжечасно волаєть тебе і послі нишпорной даже години.

Наталка. Воля ваша, добродію, а ви так з-письменна говорите, шо я того не розумію. Та й не вірю, щоб так швидко і дуже залюбитись можна було.

Возний. Не віриш? Так знай же, шо я тебе давно вже — теє-то, як його — полюбив, як тільки ви перейшли жити в наше село. Моїх діл околичності, возникающії із неудобних обстоятельств, удерживали соділати признаніє пред тобою; тепер же читаю — теє-то, як його — благость в очах твоїх... До формального опреділенія о моєй участі открой мні, хотя в термині, патикулярно, резолюцію: могу лі — теє-то, як його — без отсрочок, волокити, проторов і убитків получити во вічноє і потомственноє владініє тебе — движимоє і недвижимоє імініє для душі моєй — з правом владіти тобою спокойно, безпрекословно і по своєй волі — теє-то, як його — розпоряжать? Скажи, говорю!.. Отвічай, отвітствуй: могу лі бить — теє-то, як його — мужем пристойним і угодливим душі твоєй і тілу?

Наталка (співає).

Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву.

Пошануйте сиротину і не вводьте в славу.

Не багата я і проста, та чесного роду,

Не стиджуся прясти, шити і носити воду.

Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами,

Як же можеш ти дружиться з простими дівками?

Єсть багацько городянок, вибирай любую;

Ти пан возний: тобі треба не мене, сільськую.

Так, добродію, пане возний! Перестаньте жартувати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре ім’я: через вас люди почнуть шептати про мене; а для дівки, коли об ній люди зашепочуть...

Музика починає грати прелюдію. Возний міркує собі на думці і смішні міни перебігають йому на обличчі. Наталка задумується.

III

Виборний (з’являється на вулиці, іде й співає):

Дід рудий, баба руда,

Батько рудий, мати руда,

Дядько рудий, тітка руда,

Брат рудий, сестра руда,

І я рудий, руду взяв,

Бо рудую сподобав.
Возний. Даже і в повітовому суді і по всіх присутст-венних містах униніє воспослідувало; малійшая проволочка або прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовноє преступленіє; а взяточек, сиріч — вину-жденний подарок, весьма-очень іскусно у істця ілі отвітчика треба виканючити... Та що й говорить! Тепер і при некрутських наборах вовся не той порядок ведеться... Трудно становиться жити на світі.

Виборний. Зате нам, простому народові, буде добре, коли старшина буде богобоязлива і справедлива, не допускатиме письменним п’явкам кров із нас смоктати... Та куди ви, добродію, налагодились?..

Возний. Я наміревав — теє-то, як його — посітити нашу вдовствующую дякониху, та, побачивши тут Наталку (зітхає), остановився побалакати з нею...

Виборний. Наталку? А де ж вона?.. (Оглядається.)

Возний. Може, пішла додому.

Виборний. Золото — не дівка! Наградив бог Терпи-лиху дочкою. Окрім того, що красива, розумна, моторна і до всякого діла дотепна — яке в неї добре серце, як вона поважає матір свою, шанує всіх старших за себе, яка трудяща, яка рукодільниця, що й себе, г матір свою на світі держить!..

Возний. Нічого сказати — тоє-то, як його — хороша, хороша, і вже в такім возрасті!..

Виборний. Та й давно б час, так що ж!.. Сирота, та ще й бідна — ніхто і не квапиться...

Возний. Однако ж я чув, що Наталці траплялись женихи, і весьма пристойнії. Наприклад, Тахтаулівський дячок, чоловік, знаменитий басом своїм, ізучен ярмолоя і даже знаєть печерський лаврський напів; другий волосний — теє-то, як його — писар із Восьмачок, молодець не убогий і продолжавший службу свою безпорочно скоро год; третій — підканцелярист із суда, по імені Скоробреха... і многії другії... Но Наталка...

Виборний. Що? Одказала? Добре зробила... Тахтаулівський дяк п’є горілки багато і вже спада з голосу; волосний писар і підканцелярист Скоробреха, як кажуть, жевжики обидва і голі, вашеці проше, як хлистики; а Наталці треба не письменного, а хазяїна доброго, щоб умів хліб робити і щоб жінку свою з матір’ю годував і зодягав.

Возний. Для чого ж неписьменного? Наука — теє-то, як його — в ліс не веде; письменство не єсть преткновеніє ілі поміха ко вступленію в законний брак [...]

Виборний. Та чом же ви не одружитеся? Уже ж, здається, пора... Хіба в ченці постригатись хочете? Чи ще, може, суджена на очі не нависла?.. Хіба хочете, щоб вам на весіллі цю пісню співали?..

Ось слухайте (співає):

Ой, під вишнею, під черешнею,

Стояв старий з молодою, як із ягодою.

І просилася, і молилася:

«Пусти, мене, старий діду, на вулицю погулять!»

«Ой, я й сам не піду і тебе не пущу:

Хочеш мене старенького та покинути.

Ой, не кидай мене, моя голубочку!

Куплю тобі хатку і ще й сіножатку,

І ставок, і млинок, і вишневий садок!»

«Ой, не хочу хатки, ані сіножатки,

Ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка.

Ой, ти, старий дідуга, ізігнувся, як дуга,

А я, молоденька, гуляти раденька».

Возний. Коли другії облизня піймали, то і ми остерігаємося. Наталка многим женихам піднесла печеного кабака; глядя на сіє, і я собі на умі.

Виборний. А вам що до Наталки — будто всі дівки на неї похожі? Не тільки світу, що в вікні: цього дива повно в світі. Та до такого пана, як ви, у іншої аж жижки задрижать!..

Возний (набік). Признаюсь*йому в моїй любові к Наталці!.. Послухай, пане виборний!.. Нігде — теє-то, як його — правди діти: я люблю Наталку всею душею, всею мислію і всім серцем моїм; не могу без неї жити, так її образ — теє-то, як його — за мною слідить... Як ти думаєш? Як совітуєш в таковом моєм припадці?..

Виборний. А що тут довго думати? Старостів посилати за рушниками, та й кінець! Стара Терпилиха не зсунулась ще з глузду, щоб вам одказати.

Возний. Ох, ох, ох!.. Стара не страшна, так молода — кирпу гне!.. Я вже їй говорив, як то кажуть, надогад буряків,— теє-то, як його,— так де? — ні приступу!..

Виборний. Що ж вона говорить? Чим одговорюється і що каже?

Возний. Вона ізлагаєть нерезоннії — теє-то, як його — причини; вона приводить в довод знакомство вола з волом, коня з конем; нарицаєть себе сиротою, а мене паном, себе бідною, а мене багатим, себе простою — теє-то, як його — а мене возним, і рішительний приговор учинила — що я їй, а вона мені не рівня — теє-то, як його.

Виборний. А ви ж їй що?

Возний. Я їй пояснив, що любов усе рівняєть.

Виборний. А вона ж вам що?

Возний. Що для мене благопристойніша панночка, ніж проста селянка.

Виборний. А ви ж їй що?

Возний. Що вона — теє-то, як його — одна моя гос-пожа.

Виборний. А вона ж вам що?

Возний. Що вона не вірить, щоб так дуже — теє-то, як його — можна полюбити.

Виборний. А ви ж їй що?

Возний. Що я її давно люблю.

Виборний. А вона ж вам що?

Возний. Щоб я одв’язався од неї.

Виборний. А ви ж їй що?

Возний (сердито). Що? — Нічого!.. Тебе чорт приніс — теє-то, як його — Наталка утекла, а я з тобою зостався.

Виборний. Ой ви, письменні!.. Вгору дереться, а під носом нічого не бачите!.. Наталка обманювала вас, коли казала, що ви їй не рівня. У неї не те на серці...

Возний. Не те? А що ж такеє?

Виборний. Уже ж не що!.. Другого любить! Ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтаві, і покійний Терпило живий був, то прийняв був до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий,— він од Наталки старший був годів на три або на чотири, з нею вигодувався і зріс вкупі. Терпило і Терпилиха любили годованця, як рідного сина — та було й за що! А Наталка любилась з Петром як брат із сестрою. От Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знакоми-тись не з рівнею: зачав, бач, заводити банкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями і цехмістрами — пив, гуляв, шахрував гроші, покинув свій промисел, помалу розточив своє добро, розпився... зачав гримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому; і після, як не стало і посліднього цього робітника, Терпило зовсім ізвів-ся — в бідності вмер і без куска хліба оставив жінку й дочку.

Возний. Яким же побитом — теє-то, як його — Терпилиха опинилася в нашім селі?

Виборний. У Терпила в городі на Мазурівці був двір — гарний з рубленою хатою, коморою, льохом і садком. Терпилиха по смерті свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собі хатку і тепер живе, як ви знаєте.

Возний. А вищереченний Петро де — теє-то, як його — обрітається?

Виборний. Бог же його зна. Як пішов з двору — мов у воду впав: чутки нема. Наталка без душі його любить, через його всім женихам одказує, та й Терпилиха без сліз Петра не згадує...

Возний. Наталка неблагоразумна: любить такого чоловіка, которого — теє-то, як його — може й кістки погнили. Лучче синиця в жмені, як журавель в небі.

Виборний. Або, як той грек мовив: «Лучче живий хорунжий, як мертвий сотник...» А я все-таки думаю, коли б чоловік добрий найшовся, то б Наталка вийшла заміж, бо убожество їх таке велике, що невмоготу становиться.

Возний. Сердечний приятелю, возьмися у Наталки і матері хожденіє іміти по моєму сердечному ділу. Єжелі виїграєш — теє-то, як його — любов к мені Наталки і убі-диш її доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанії, то не пожалію — теє-то, як його — нічого для тебе. Вір — без дані, без пошлини, кому хочеш, позов заложу і контроверсії сочиню,— божусь в тім: єй-же-єй!

Виборний (подумавши трохи). Що ж? Спрос не біда. Тут зла ніякого нема. Тільки Наталка не промах!.. О, розумна і догадлива дівка!

Возний. Осмілься!.. Ти умієш увернутись — теє-то, як його — хитро, мудро, недорогим коштом. Коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради.

Виборний. Для обману? Спасибі за це!.. Брехати і обманювати других — од Бога гріх, а од людей сором.

Возний. О, простота, простота!.. Хто тепер — теє-то, як його — не бреше і хто не обманюєть? Мню, єжелі би здесь зібралось много народу і зненацька ангел з неба з огненною різкою злетів і воскликнув: «Брехуни й обманщики!.. ховайтесь, а то я поражу вас!..» Єй-єй, всі присіли б до землі совісті ради!.. Блаженна ложь, єгда биваєть в пользу ближніх... а то біда — теє-то, як його — що часто лжемо ілі ради своєя вигоди, ілі на упад других.

Виборний. Воно так, конешно: всі люди грішні; одна-ко ж...

Возний. Що однако ж? Всі грішні, та ще й як!.. І один другого обманюєть, як того треба!.. І як не верти, а виходить — кругова порука. Слухай:

Всякому городу нрав і права,

Всяка імієть свій ум голова;

Всякого прихоті водять за ніс;

Всякого манить к наживі свій біс.

Лев роздираєть там вовка в куски.

Тут же вовк цапа скубе за виски;

Цап у городі капусту псує:

Всякий з другого бере за своє.

Всякий, хто вище, то нижчого гне;

Дужий безсильного давить і жме.

Бідний багатого — повний слуга,

Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

Всяк, хто не маже, то дуже скрипить;

Хто не лукавить, то‘ззаду сидить.

Всякого рот дере ложка суха —

Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?..

Виборний. Воно то так!.. Тільки великим грішникам часто і даром проходить, а маленьким грішникам такого завдають бешкету, що й на старість буде в пам’ятку! [...]

Музика починає грати прелюдію. Возний міркує собі на думці і смішні міни перебігають йому на обличчі. Наталка задумується. Виборний. Ой ви, письменні!.. Вгору дереться, а під носом нічого не бачите!.. Наталка обманювала вас, коли казала, що ви їй не рівня. У неї не те на серці...

Картина друга

IV

Терпилишина хата. Мати пряде, а дочка шиє.

Терпилиха. Ти ізнов чогось сумуєш, Наталко... ізнов щось тобі на думку спало?..

Наталка. Мені з думки не виходить наше безталання.

Терпилиха. Що ж робити? Три роки вже, як ми по убожеству свойому продали дворик свій на Мазурівці, покинули Полтаву і перейшли сюди жити; покійний твій батько довів нас до цього.

Наталка. І, мамо!.. Так йому на роду написано, щоб жити багатим до старості, а вмерти бідним... він не винуватий.

Терпилиха. Лучче б була я вмерла: не терпіла б такої біди, а більш — через твою непокірність.

Наталка (кладе работу). Через мою непокірність ви біду терпите, мамо?

Терпилиха. Аякже? Скільки хороших людей сваталось за тебе — розумних і зажиточних, і чесних, а ти всім одказала,— скажи, в яку надію?

Наталка. В надію на Бога. Лучче посивію дівкою, як піду заміж за тих женихів, які на мені сватались. Уже нічого сказати — хороші люди!..

Терпилиха. А чому й ні? Дяк Тахтаулівський чом не чоловік? Він письменний, розумний і не без копійки. А волосний писар і підканцелярист Скоробрещенко — чому не люди? Кого ж ти думаєш діждатись — може пана якого або губернського панича? Лучче б всього, якби вийшла за дяка,— мала б вічний хліб: була б перше дячихою, а після і попадею.

Наталка. Хоч би й протопопшею, то Бог з ним! Нехай вони будуть розумні, багаті і письменніші од нашого возного, та коли серце моє не лежить до їх і коли вони мені осоружні!.. Та і всі письменні — нехай вони собі тямляться!Терпилиха. Знаю, чом тобі всі нелюб’язні: Петро нав’яз тобі в зуби. Дурниця все те, що ти думаєш: чотири годи об нім ні слуху нема, ні послушання.

Наталка. Так що ж? Адже і він об нас нічого не чує, та ми живемо; то й він жив і так же пам’ятає об нас та боїться вернутись.

Терпилиха. Ти не забула, як покійний твій батько напослідок незлюбив Петра і, умираючи, не дав свого благословення на твоє з ним замужество; так і мого ніколи не буде!

Наталка (підбіга до матері, хапа 'їі за руку й співає):

Ой, мати, мати! Серце не вважає:

Кого раз полюбить, з тим і помирає.

Лучче умерти, як з немилим жити,

Сохнуть з печалі, щодень сльози лити.

О, мамо, мамо!.. Не погуби дочки своєї! (Плаче.)

Терпилиха (чуло). Наталко, схаменись!.. Ти в мене одна, ти кров моя: чи ж захочу я тебе погубити? Убожество моє і старість силують мене швидше заміж тебе оддати... Не плач!.. Я тобі не ворог. Правда, Петро добрий парубок, та де ж він?.. Нехай же прийде, вернеться до нас. Він не лежень, трудящий; з ним обідніти до злиднів не можна... Але що ж! Хто відає — може де запропастився, а може й одружився де, може і забув тебе! Тепер так буває, що одну нібито любить, а про другу думає.

Наталка. Петро не такий: серце моє за його ручається і воно мені віщує, що він до нас вернеться. Якби він знав, що ми тепер бідні — о, з кінця світу прилинув би до нас на поміч!..

Терпилиха. Не дуже довіряй своєму серцю: сей віщун часто обманює. Придивися, як тепер робиться на світі, та й о Петрі так думай... А лучче, якби ти була покірна і мене слухала.

Чи я тобі, дочко, добра не желаю,

Коли кого зятем собі вибираю?

Ой, дочко, дочко! що ж мені почати,

Де ж люб’язного зятя дістати?

Петро десь блукає, може оженився,

Може, за тобою довго не журився.Ти на те ведеш, щоб я не діждала бачити тебе замужем; щоб через твоє 'упрямство не дожила я віку: бідність, сльози і перебори твої положать мене в домовину... ( Плаче.)

Наталка. Не плачте, мамо! Я покорюсь вашій волі і для вас за первого жениха, вам угодного, піду заміж... перенесу своє горе, забуду Петра і не буду ніколи плакати...

Терпилиха. Наталко, дочко моя! Ти все для мене на світі! Прошу тебе, викинь Петра з голови і ти будеш щасливою... Але хтось мелькнув мимо вікна... Чи не йде хто до нас?.. (Виходить.)

V

Наталка (сама). Трудно, мамо, викинути Петра з голови, а ще трудніше із серця. Та що робить!.. Дала слово за первого вийти заміж: для покою матері треба все перенести... Скріплю серце своє, перестану журитись, осушу сльози свої — і буду весела. Женихи, яким я одказала, в другий раз не прив’яжуться. Возному так одрізала, що мусить одчепитися; більше, здається, нема на приміті... А там — ох!..— Серце моє чогось щемить... (Почувши, що хтось наближається до дверей, береться до роботи.)

VI

Увіходить виборний, а за ним Терпилиха.

Виборний. Помагай-бі, Наталко!.. Як ся маєш, як поживаєш?

Наталка. От живемо і маємося, як горох при дорозі: хто не схоче, той не вскубне!..

Терпилиха. На нас, бідних і безпомощних, як на те похиле дерево, і кози скачуть.

Виборний. Хто ж тобі виноват, стара? Якби оддала дочку заміж, то й мала б, хто вас обороняв би.

Терпилиха. Я цього тільки й хочу, так що ж...

Виборний. А що такеє? Може, женихів нема, або що? А може, Наталка?..

Терпилиха. То-бо й горе! Скільки не траплялось — і хороші людці — так: «не хочу та й не хочу!»

Виборний. Дивно мені та чудно, що Наталка так говорить: я ніколи б од її розуму цього не ждав.

Наталка. Так то вам здається, а ніхто не віда, хто як обіда.Терпилиха. Отак все вона — приговорками та одго-ворками і вивертається; а до того, як іще придасть охання та сліз, то я і руки опущу.

Виборний. Час би, Наталко, взятись за розум: ти вже дівка, не дитя. Кого ж ти дожидаєшся? Чи не з города ти таку примху принесла з собою? О, там панночки дуже собою чваняться і вередують женихами: той не гарний, той не багатий, той не меткий; другий дуже сумирний, інший дуже бистрий; той кирпатий, той носатий, та чом не воєнний, то щоб гусарин... А од такого перебору досидяться до того, що опісля на їх ніхто і не гляне...

Наталка. Не рівняйте мене, пане виборний, з городянками: я не вередую і не перебираю женихами. Ви знаєте, хто за мене сватався. Чи вже ж ви хочете спхнути мене з мосту та в воду?

Виборний. Правда, заміж вийти — не дощову годину пересидіти; але мені здається, якби чоловік надежний трапився, то б не треба ні для себе, для матері йому одказувати; ви люди не багаті...

Терпилиха. Не багаті... Та така бідність, таке убожество, що я й не знаю, як дальше на світі жить!

Наталка. Мамо! Бог нас не оставить: єсть і бідніші од нас, а живуть же...

Терпилиха. Запевне, що живуть, але яка жизнь їх?

Нат а л к а. Хто живе чесно і гордується трудами своїми, тому й кусок черствого хліба смачніший од м’якої булки, неправдою нажитої.

Терпилиха. Говори, говори! А на старості гірко терпіти нужду і во всьому недостаток... (До виборного.) Хоч і не годиться своєї дочки вихваляти, та скажу вам, що вона добра у мене дитина: вона обіщала для мого покою за первого жениха, аби б добрий, вийти заміж.

Виборний. Об розуму і доброму серцю Наталки нічого говорити,— всі матері приміром ставлять її своїм доч-кг м; тільки — нігде правди діти — без приданого, хоч будь вона мудріша од царя Соломона, а краща од прекрасного Іссифа, то може умерти сідою панною.

Терпилиха. Наталко! Чуєш, що говорять? Жалій після на себе, а не на другого кого.

Наталка (зітхає). Я й так терплю горе.

Виборний. Та можна вашому горю пособити... (Лу-каво.) У мене єсть на приміті чолов’яга — і поважний, і загатий, і Наталку дуже собі уподобав.

Наталка (набік). От і біда мені!

Терпилиха. Жартуєте, пане виборний!Виборний. Без жартів, знаю вашого жениха для Наталки... А коли правду сказати, то я і прийшов за його поговорити з вами, пані Терпилихо.

Наталка (нетерпляче). А хто такий той жених?

Виборний. Наш возний, Тетерваковський. Ви його знаєте... Чим же не чоловік?

Наталка. Возний? Чи він же мені рівня? Ви глумитеся надо мною, пане виборний!

Терпилиха. Я так привикла к своєму безталанню, що боюся і вірить, щоб була цьому правда.

Виборний. З якого ж побиту мені вас обманювати? Возний Наталку полюбив і хоче на їй женитись — що ж тут дивного? Ну, скажіть же хутенько, як ви думаєте?

Терпилиха. Я душею рада такому зятеві.

Виборний. А ти, Наталко?

Наталка. Бога бійтесь, пане виборний! Мені страшно й подумати, щоб такий пан — письменний, розумний і поважний — хотів на мені женитись... Скажіть мені перше, для чого люди женяться?

Виборний. Для чого?.. Для того... А ти буцім і не знаєш!

Наталка. Мені здається, для того, щоб завести хазяйство і сімейство, жити люб’язно і дружно, бути вірними до смерті і помагати одно другому. А пан, котрий жениться на простій дівці, чи буде їй щирим другом до смерті? Йому в голові й буде все роїтись, що він її виручив з бідності, вивів в люди і що вона йому не рівня. Буде на неї дивитись з презирством і обходитись з неповагою,— і у пана така жінка буде гірше наймички... буде кріпачкою...

Терпилиха. Отак вона всякий раз занесе, та й справляйся з нею!.. Коли на те пішло, то я тобі скажу: якби не годованець наш Петро, то й Наталка була б як шовкова.

Виборний. Петро? Де ж він? А скільки років, як він пропада?

Терпилиха. Уже років трохи не з чотири.

Виборний. І Наталка так обезглузділа, що любить запропастившогося Петра!.. І Наталка, кажеш, добра дитина, коли бачить рідну матір при старості, в убожестві, всякий час з заплаканими очима і туж-туж умираючу од голодної смерті — і не зжалиться над матір’ю? А ради кого? Ради пройдисвіта, ланця, що може, де в острозі сидить, може, вмер або в москалі завербували! [...]

Виборний, а за ним Терпилиха і Наталка (разом)'.

Де згода в сімействі, де мир і тишина,

Щасливі там люди, блаженна сторона:їх Бог благословляє,

Добро їм посилає,

І з ними вік живе.

Терпилиха. Дочко моя! Голубко моя... Пригорнись до мого серця! Покірність твоя жизні і здоров’я мені придасть. За твою повагу й любов до мене Бог тебе не оставить, моє дитятко!..

Нат а л к а. Мамо, мамо!.. Все для тебе стерплю, все для тебе зроблю, і коли мені Бог поможе осушити твої сльози, то я найщасливіша буду на світі, тільки...

Виборний. А все-таки «тільки»?!. Вже куди не кинь, то клин. Викинь лиш дур з голови; удар лихом об землю,— мовчи та диш!..

Терпилиха. Так, дочко моя! Коли тобі що і наверзеться на ум, то подумай, для кого і для чого виходиш за возного заміж.

Нат а л к а. Так я сказала вже, що все зроблю для тебе, тільки щоб не спішили з весіллям [...]

VII

Наталка (сама). Не минула мене лиха година!.. Возний гірше реп’яха причепився. А здається, що Макогонен-ко до всеї біди привідця... Боже милосердний! Що зо мною буде? Страшно й подумати, як з немилим чоловіком увесь вік жити... як нелюба милувати, як осоружного любити!.. Куди мені діватись? Де помочі шукати? Кого просити? Горе мені... Добрі люди, поможіть мені, пожалійте мене!.. А я од всього серця жалію об дівках, які в такій біді, як я тепер... (Падає навколішки й здіймає догори руки.) Боже! Коли вже воля твоя єсть, щоб я була за возним, то вижени любов до Петра із мого серця і наверни любов і душу мою до возного! Без цього чуда я пропаду навіки... (встає і співає):

Чого ж вода каламутна? Чи не хвиля збила?

Чого ж і я смутна тепер? Чи не мати била?

Мене ж мати та не била — самі сльози ллються.

Од милого людей нема, од нелюба шлються.

Прийди, милий, подивися, яку терплю муку!

Ти хоч в серці, та од тебе беруть мою руку.

Спіши, милий! Спаси мене од лютой напасти!

За нелюбим коли буду, то мушу пропасти.

Наталка Полтавка. Дія друга

 

Ми ВКонтакті

| Зворотний зв'язок | Карта сайту |