За мить щастя


Олесь гончар

У тропічному місті Рангуні, де молоді смаглочолі солдати стоять з автоматами на постах у своїй джуигляній зеленавій одежі, в місті золотих пагод-храмів, що підносяться в небо стогами жовтогарячого жнив’яного блиску, в місті, де рано ніч настає і в присмерках палацу, мовби вихопленого з казок Шехерезади, майне раптом обличчя з прекрасним профілем камеї, а на сцені, відданій східним розкошам пластики, співають руки танцівниць, тчуть пісню кохання під звуки дивного інструмента (назва якого так і зосталась тобі невідома!),—в той жагучіш, по-тропічному паркий рангунський вечір з фантастикою музики, краси і мрій піднебесних згадалася чомусь ця давня історія, історія наших широт...

Літо було, перше повоєнне літо, виноградники зеленіли, і перші снопи виблискували в полях.

Сліпучий день, коли світяться стерні, а шляхом, що стелиться з нашого табору до найближчого містечка, артилерійські трудові наші коні тюпачать. Тільки не гармату тягнуть за собою, не в артилерію впряжені, а в звичайну бочку-водовозку. Високо на ній в пілотці набакиреній, в медалях на всі груди сидить Діденко Сашко, артилерист. Про демобілізацію думає хлопець, не інакше. Бо всі ми в ці дні тільки тим і живемо, що скоро додому, а там кожного з нас жде любов. Того своя, того своя, а кого просто невідома, туманна. Насвистує, наспівує бравий водовоз, недбало пустивши через чоло пасмо пшеничного чуба. Дунайське небо шовками-блаватами переливається, літо горить, пашіє, хмелить хлопця.

Яке роздолля навкруги! Під час війни, коли випадало опинитеся в горах скелястих уночі, у хвищу, в завірюху, не раз кортіло йому крикнути, гукнути, гогокнути так, щоб луна покотилася по всіх Карпатах. Але тоді не можна було. Тоді люди жили нишком, потайки, покрадьки. Передній край галасу не любить.

Зате зараз Діденко, виїхавши за межі табору, має волю гогокати на всю душу:
— Го-го-го-го-о-о!
— Співаєш? — сміючись питає зустрічний водовоз із сусіднього полку.
— А що —погано?
— Ні, не погано. Так і вовк у степу співає.
— Давай удвох!
— Давай!
І вже у дві горлянки:
— Го-го-го-го! Го-го-о-о!

Лунає, розкочується навкруги, аж поки вони й роз’їдуться, а найдальші женці, випроставшись, весело поглядають на шлях.

Ніхто не відгукується на Діденкове гогокання.

А хміль сонця нуртує душу, і в голову лізе всяке таке, що чув про любощі фронтові, про знайомства в медсанбаті, а то й з місцевими грішницями,—таланить же іншим! А йому — що йому випадало? Гармату тільки й знав у житті, з нею пройшов півсвіту, перемісив багнюки! Понад хмарами з нею був, плацдарми тримав,— за гарматним боєм ніколи й на дівчат було озирнутись. І ось тепер в’їжджає в палаюче літо на своїй водовозці, спраглий, самотній.
Стерня, свіже литво полукіпків, снопи і снопи — все виблискує золотом, все бризкає жнив’яним сонцем.

А один полукіпок ще не вивершений, ще без корони. І щось — як живе полум’я! — яскраво майнуло й зникло за тією золотою спорудою. І ось уже видно руки загорілі, що довершують свою снопасту працю, ставлять шапкою на полукіпок останнього снопа,— і він так весело, задерикувато вгору стирчить!

А жниця вийшла із-за полукіпка і, ще й звідси поправляючи снопа, позиркує на шлях до солдата завабливим оком, так принаймні йому здається. Кофтина палахкотить на ній. Червона як жар. Волосся темніє, вільно спадаючи на плечі. Ноги загорілі блищать. Ось уже глек у неї в руці, і жниця, відкинувшись, нахильці з того глека п’є; і навіть п’ючи, вона, здається, одним оком весело зорить на шлях. Опустивши глек, вона сміливо всміхається до шляху, ніби під’юджує, припрошує тим усміхом табірного водовоза: «Іди, напою й тебе...»

І ще дві чи три молоді жниці з’являються біля її полукіпка і давай жартувати, давай піддражнювати солдата. Регочуть, на митах щось показують, спокушають натяками...

Але тих він мов і не бачить, поглядом впився в оту одну, що стоїть поміж ними, хоча й не бере участі в їхніх безсоромних вихилясах, в ту, що своєю усмішкою покликала його перша.

Насмішниці шаленіють, аж вищать, мелькають пеленами,— що ж ти, мовляв, за герой, що боїшся й позалицятися?

— Тпру!

Кидає віжки, зістрибує, і вже тріщить цупка стерня під чобітьми, жниці шугають хто куди навтьоки, розлітаються зі сміхом, з лукавим переляком, тільки вона одна зостається стояти — незворушно стоїть під своїм тугим золотим снопом.

І хоч це ж вона перша посилала усмішку йому на шлях і солдат біг сюди теж настроєний на веселощі, на пустощі, але зараз сміху не було на її устах, не було жарту в її погляді. Щось інше було. Щось інше світилося з глибини аж при-смучених, карим сонцем наллятих очей... Ах, ці очі, що в них затаєна безодня жаги й ніжності, ця кофтина червона, благенька, що вже аж розлазиться на смаглому тілі, ці зрошені жнив’яним потом, напіввідкриті, напівошлені перса...

Ніщо не боялось його, все ніби ждало цієї миті, цієї зустрічі з ним, ніби навіть довгожданим.

Вказала на глечик між снопами,— напийся, мовляв. Діденко подякував, але до глечика не торкнувсь.

— Звати як тебе? Марічка? Юлічка?

Віями на мить затулилась від нього:
— Лорі. Ла-ри-са.

Золоту соломинку знічев’я крутила в руках. Діденко обережно взяв у неї ту соломинку,—віддала, не опираючись, лише спаленіла щоками, зашарілася густо. Відчуваючи, як дух йому перехоплює ніжністю, взяв руку її, маленьку, тверду, у свою
— велику, грубу. Вона не висмикнула й руки, не відпручувалась, а широко відкритими очима, їх наллятою яснотою мовби дякувала, що він з нею такий ласкавий.

— Лариса.. Лариса..—стиха повторював він.

А вона дивилась на нього так спрагло, ніби все життя ждала саме його.

У чорній хвилі волосся, що розсипалось по плечах, помітив срібну ниточку, і це вразило: що так рано її посріблило? Яке горе, які смутки? І сповнився ще гарячішим почуттям до неї, бажанням оберегти, прихистити її.

Були сказані якісь слова,—він сказав їх по-своєму, вона по-своєму,— і хоч це було як мова птахів, і говорилося не для того, щоб зрозуміти, одначе, й це щасливе лепетання ще більше зближувало їх.

Десь косу лунко клепав косар, і перепел профуркотів у повітрі, ніби важкий осколок, а біля неї сонцем пахли снопи, і вона йому теж пахла сонцем і снопами. Руку її все житія не хотілось би випускати зі своєї, безодня очей заваблювала, густовишневі губи були так довірливо близько.

Солдат припав до них.

Вона ніби тільки й ждала цього пориву, шпарко охопила хлопця руками і, відхилена на снопи, віддарювала його жаркими поцілунками спраглості, вдячності й відваги. Це таки було живе полум’я, що опалило його, обняло, засліпило. Снопи розлазились, розтікались під ними, як золота вода, п’янили обох, вона лежала горілиць —жарка, незнайома! —і очі її були повні щасливого п’яного сонця.

Ще не випустив він її з обіймів, як раптом вона шарпнулась, нажахано скрикнула щось йому в засторогу, і солдат, озирнувшись, угледів, як смерть до них наближається у вигляді незнайомого, чорного, в жилетці, з блискучим серпом у руці. Догадавсь: чоловік! Бо тільки чоловік міг наближатись з почуттям такої несамовитої правоти. Біг просто на Діденка, важко дихаючи, з чорним обличчям, з божевільною каламуттю в очах...

«Смерть!» — промайнуло Діденкові. Ще промайнуло в одну мить те, що сам бачив недавно: боєць лежить на винограднику затоптаний, поглумлений, з перерізаним горлом... Почуваючи за собою зіщулену жіночу постать, артилерист ривком вихопив з кобури свій важкий трофейний пістолет...

Пролунав постріл.

Того ж дня Діденко вже сидів на гауптвахті.

Гауптвахта на узліссі стоїть.

У минулому ліс цей був власністю якогось графа, а тепер його нібито відкупило за скількись тисяч пенго наше командування, щоб улаштувати в цьому лісі табори. Тут ми живемо. В глибині лісу — вже наша солдатська цивілізація: посилані пісочком алеї — лінійки, грибки, червоні кутки, цілі квартали чепурних офіцерських та солдатських землянок. І ясна річ, що для землянки гауптвахти (чи «губ-вахти», чи просто «губи») тут не місце: її винесено осторонь, геть аж на узлісся. Споруджена нашвидкуруч, вона, одначе, міцно сидить у землі, ледь стирчить гребенем, присадкувата, темна, лобата, нагадуючи суворість давніх своїх пращурів — один із тих сторожових куренів, що їх колись ставили запорожці де-небудь на Базавлуку або на Вовчих Водах. Двері важкі, з дубових неструганих обаполів. Засув на дверях і пломба, наче тут склад з вибухівкою. І ніякого віконечка, лише вузенька над дверима щілина-прорізь, на амбразуру схожа, щоб миска з пісною кашею раз у день крізь ту амбразуру пролізла.

Той перший, що прийшов допитувати Діденка, був певен, що причина всьому — вино. Винних льохів у містечку багато, зараз господарі саме доішають торішнє, звільняють тару під молоде. Трапляється, що й бійці десь пересидять у льоху, в прохолоді найпекучішу спеку.

— Краще не крути, Діденко: в підвалах перед тим побував? — І скалками припружених очиць дрібнозубий допитувач проймає Діденка, вважаючи, видно, що бачить його наскрізь.— Видимо, що вони навмисне споюють наших... Кажи: хміль винуватий?

— Хміль, та не той, що ви думаєте,—відказував солдат.
— А який? Який? Ну
— Не нукайте, бо не поїдете,— спокійно відповідав Діденко і не бажав більше нічого для його протоколів розповідати. Хоч як той цікався, а цей сидів насупившись, а часом навіть починав мурликати пісеньку про Лизавету з кінофільму.

Перед землянкою гаупвахти плац, тобто витирлувана бура толока, де відбуваються військові наші учби, стоять спортивні пристрої, різні таї «кобили» та «козли», через які солдат мусить стрибати; ще далі за толокою, скільки зглянеш, тропічно зеленіють виноградники — то вже не наша зона.

Доки ми муштруємось на плацу, доки, впріваючи під нещадним сонцем, вицибуею, мов гусаки, сюди-туди, в’язень з гауптвахти невідривно стежить за нами. Скільки не тривають заняття, все виглядає з прорізі над дверима білий Діденків чуб. Іноді навіть чуємо його підбадьорливі вигуки:
— Давай, давай, гвардійці!

Чи варто й говорити, що симпатії солдатські цілком на боці ув’язненого. Сашко це ж наш Сашко, наш славний безстрашний друг-артилерст попав на «губу»!

Має від нас він передачі, має цигарки і ковток із баклаги, бо що з того, що він під замком, а ти вартуєш його,—хіба ж так просто забути пережите, адже ж разом було скуштовано і чужих рік, і карпатських туманів, і плацдармії палаючих, де трималися до останнього, розстрілюючи фашистські танки в лоб...

Якби воля хлопцям, вони б, напевно й дня не тримали Сашка Діденка в цьому арештантському сурені. Бо чи таке воно й страшне, що він накоїв,— один постріл, а перед тим мільйони, мільярди пострілів було зроблено по людині! Не крав, не грабував, з табору самовільно не відоучався, а що тому ревнивцеві, якого десь чорти під руку підкели... то не в зуби ж було йому дивитись!

Ларисою звати її — ці єдине, що знали ми, Діденкові друзі, про його любов. А він, хоч теж тільки один-однісінь-кий раз бачив Ларису, міі розповідати про неї до ранку. Яка то насолода була, стовпивпись коло землянки, припавши до амбразури, слухати й служш крізь ту амбразуру його спраглі, закохані розповіді про неї, пю свою Ларисочку Нам аж дух перехоплювало, коли йшлосі про оті снопи зшоті, полум’я кофтини, палаючі вуста... Її очі ясновологі, карим сонцем налляті... Тільки чому в них були ще і смуток, згорьованість? І вже спільно виворювалось легенду її життя: за нелюба віддано. Бо ж, наїевне, безприданнщя, вроду тільки й мала, ось і дісталася дкачеві, жмикрутові старому, що світ їй, молодій, зав’язав... Іуйними барвами олдатська уява малювала, як безрадісно гилося за нелюбов молодій жінці і як потім збурунилась їй душа, коли побачиа оцього білявого артилериста, що шляхи на водовозці прїжджав... Побачила й з першого погляду: іін! Той, що його ієні доля послала!

— Оце женщина! Ось за кого варто в огонь і в вду! —так говорилось про неї коло гауптвахи. Спалахнула, мої полум’я, зневажила всі умовності, безогадно віддала солдаові свою любов. Він переможець, а вона хба ж не рівня йом;? Хіба не здобула перемогу над своїм рабсвом сімейним, над плітками, забобонами, хіба не довела, збунтувавшись, що свобод й любов для неї понад усе?!

— Не кожному таке випадає,—казали Діденкові друзі.— Це тобі нагорода за все!
— Орден вічного щастя,—жарував котрийсь, а Сажо усміхався.

Чули раніше хлопці, що люб© змінює людину, що в коханні душа людська розквітає, і тут це диво зверлувалось на їхніх очах. Був, як усі, їхній (рут і ось враз із зичайного став незвичайним, став щедрим, багатим, багатшим за царів, королів! І це був їхній Сашко Дценко! Наче напоєшй чарами, тільки й жив він тепер своїш золотими видіними, отими снопами, її красою, тільки і ждав, коли вийде з гауптвахти та знов гайне до своєї циганочки (так він свою мадя-рочку називав)...

— Головне, щоб водовозку мєні знов поверну,—казав він до вартових.— Одразу ж на глопі до неї! Сідай, моя мила, сядемо поруч на водовозці і гайа через усе місто: дивіться — це наше весілля, це вже ми з нею муж і жона.

Вартових тривожила його безоглядність.

— Закон цього не дозволяє,—стиха заперечуваш йому.
— Який закон? —дивувався артилерист, наче з ксяця звалився.
— Не сміємо брати шлюб з іноземками... Такй закон.
— Проти любові закон? Не мскс бути такого заюну! Який дурень вигадав? Побачите, я своп доб’юсь...

Зауважимо, до речі, що Сашкі Діденко вишився в цьому провидцем: відмінено було цей зкон. Але сталося іе далеко пізніше.

Поки що ж, неголений, без ременя, походжає у своєму курені невгамовний Ларисин коханець, а розводящий на зміну одним вартовим приводить інших, щодалі суворіших. Де-котрі, особливо з свіжого поповнення, стоять на варті строго статтно, з в’язнем не братаються, сказано їм, що вартують важивого злочинця,—яке тут може були панібратство? Грудка каш, кухоль води — оце тобі належиться, і не більше. І їм аж іивно чути, що він після цього ще й мугикає, ніщо його не (грашить, сподівається, видно, що скоро випустять з гауптвахті...

Діденко й справді жив у ці дні незвичайно: оті снопи золоті, вони і вночі, у темряві землянки, йому сяяли,— не підозрював хлопець, які хмари збираються над ним.

Той трагічний випадок, що скінчився смертю старого ревнивці в лікарні, незабаром набув широкого розголосу в країні, про нього зчинила страшенний галас преса на Заході. Бачите, мовляв, який розбій чинять окупаційні війська, серед білого дня на жнивовищі вбивають чесних католиків, ґвалтують їхніх дружин. До командування, яке й не заперечувало, що вчинок само собі непрощенний, ішли депутації, вимагали винуватцеві найтяжчої кари.

Це складалося не на користь Діденкові... Країна ішла назустріч своїм першим післявоєнним виборам, боротьба партій запстрювалась, і всюди на розбурханих передвиборних мітингах вчинок солдата знову був притчею во язицех, про ньсо галасували до хрипоти. Даремно на одному з таких мітінгів на містечковім майдані, де різні партії схрестили сво мечі, сама Лариса гукала у вічі лідерам: «Лицеміри ви, брехуни! Це мій гріх, а не його!» Її не слухали, а розлючені родичі та родички чоловікові ледве коси на ній не обірвали. І обірвали б, якби не заступився старий священик, пастир їхній, якому вона перед тим сповідалась.

— Оmnia vincit аmoг! — гукнув він до розлютованого натовпу, і хсч його й не зрозуміли, але це подіяло, як закляття, врятувавші Ларису від самосуду.
З такій атмосфері, гарячій, щодень роздмухуваній, коли в дію непередбачено вступили нові сили, коли життя Діденкове вже, як соломину, закрутило бурями інших пристрастей,— спрву його розглядав військовий трибунал.

За те, що він вчинив, Діденка було засуджено до найвищої мір покарання — розстрілу.

Тепер тільки одна людина в державі могла помилувати його.

Справа пішла до Москви.

Доки ждали відповіді, Діденка тримали все в тій же землянці на узліссі.

Здається, й зараз засуджений ще не до кінця збагнув, що його жде. Вся ця історія з убивством, судом і вироком стосувалася ніби не його, все сприймалось як тяжке, моторошне непорозуміння, що має ось-ось розвіятись.

І хоч тепер безтурботного мугикання його більше не чули, проте й духом гвардієць не падав, тримався з спокійною гідністю, тільки, видно, сон втратив, бо з самого рання, коли ще й заняття на плацу не було, він уже — як штик: стоїть і невідривно дивиться крізь свою бійницю на плац, на виноградники.
Що ж, був хміль, а тепер — похмілля.

Одного ранку, коли тільки зазоріло на сході, а хащі виноградників ще темніли у сивих росах, вибрела з тих виноградних джунглів... вона. З’явилась, мовби силою його уяви викликана, але не уявна — справдішня виринула з туману, з росяної виноградної гущавини. Не пломеніла тільки на ній кофтина, як тоді, була темно вбрана, * боса, зарошена, і волосся на голові кучмилося недбало. Опинившись на безлюднім плацу, озирнулася і, наче знала давно вже, куди їй треба, попрямувала швидкою скрадливою ходою мавки просто до бліндажа гауптвахти.

Вартовий, новачок із числа половненців, днями лише присланий у полки, був не з тих, щоб підпустити незнайомку до об’єкта.
— Стій!

Розпатлана, задичавлена, вона зіщулилась і ще більше прискорила ходу.

— Стій! Стрілятиму!

Клацнув затвором, і бровенята його так нахмурились, що не можна було не зупинитись. Певне, хлопчина-вартовий догадався, хто вона, став проганяти і, хоч як жінка благала, заламувала руки, він таки відігнав її геть назад, за табірну зону. Проте й там нещасній жінці, мабуть, чути було, як гатить у двері її в’язень, як аж здригається землянка від його несамовитої ірюкотняви, від зливи проклять, що вилітають з амбразури.

Цілий день відганяли її вартові, але що відженуть в одному місці, вона виринає в іншому, шастає, никає, мов приблуда, мов незншцимий дух цих розбуялих і ніби вічнозелених виноградників.

Надвечір варту посилили, проте саме тепер, коли в наряді вішало бути артилеристам, найщирішим друзям Діденковим, воші, взявши перед розводяхцим гріх на душу, дозволили закоханим побачення.

Мов з хреста знята — така була вона, коли під поглядами вартових наближалася до гауптвахти. Для них Лариса не видалася красунею, просто змучена, перестраждала жінка з темним проваллям очей, що горять, як у хворої, а ось йому, Діденкові, була вона зовсім інакше, бо, припавши до амбразури, бідолаха аж заплакав — заплакав од щастя бачити її.

Лариса простягла йому крізь амбразуру свої руки, темні, буденні руки, що, видно, бачили всяку роботу, і він, вхопивши разом обидві, нестямно став обціловувати їх. Вартові з делікатності повідвертались, але все одно чули то голос її, що лебедів щось ніжне, то голос його, повен жаги і пристрасті, аж не вірилось, що це ті ж самі вуста, які щойно лайку' вивергали, тяжкі прокляття шпурляли всьому світові, тепер гарячим шепотом тануть, захлинаються ласкавістю со-лбв’їною:
— Зіронько моя! Циганочко! Ясонько! Оченя моє каре, щастячко рідне моє!..

Де й бралися в нього, грубого артилериста, ці слова-пес-тощі, ці ласкаві співи душі, співи до неї, єдиної, що й справді мовби зробила його щасливим, піднесла своєю любов’ю на якісь досі не знані верхогір’я... Що знав він досі, що бачив, чим жив? Вирви, та бруд, та сморід війни, снаряди тільки й умів фугувати, смерть одну тільки й бачив, а вона, ця любов несподівана, з’явилась, мов з неба, і сонячним духом снопів — подихом самого життя — тебе обдала, сп’янила навіки...

Вартові через якийсь час стали нагадувати Ларисі, що вже годі, пора, мовляв, але вона й не чула, аж навшпиньки пнулася, тягнучись усім тілом до амбразури, втопивши в ній своє худе, обвите кудлами лице... Що вона бачила там? Сині краплини очей, та крутий солдатський лоб, тепер уже пострижений, та широкі вилиці посірілі—це й усе, що могла там побачити, а надивитися все не могла, бо, може, це й було саме оте її найдорожче — один тільки раз відпущене їй на землі.

Запустивши руки у віконце, долонями гладила Діденкові його посіріле в сутінках обличчя, велике, міцне, одне з тих облич, що їх переводять у граніт. Трепетно голубила обома долонями щоки йому, аж нестерпно було дивитися вартовим на ці розчуленості, дивитись, як зблизившись лице в лице, уже плачуть вони обоє — і він, і вона.

Наче передчували те, що вже насувалось.

Вночі було одержано відповідь: вирок залишається в силі. Підлягає негайному виконанню — на очах військ і цивільних.

Тепер врятувати Діденка могло тільки чудо.

Дощило, і передосінні хмари облягали небо, коли батальйони похмуро шикувалися — не на плацу, а на іншому глухому узліссі, над яром, щоб разом з цивільними, родичами загиблого, взяти участь в цьому останньому ритуалі. Представники місцевої влади тяс прибули сюди — всі у чорному, мовби на знак жалоби.

В старю арміях (чи десь ще й тепер) перед стратою до засудженого заходить піп або пастор на останню розмову. Тут цього в було, і тягар такої місії ліг на комбата Шадуру, колишнього Діденкового командира. Старий артилерист, що відміряв, я* і Діденко, півсвіту разом із своїми гарматами, де на стволх уже й зірки не вміщались, зайшов до землянки понурий з опущеними вусами. Не знаючи, як вести себе, покашляв і, втягнувши голову в кістляво підняті плечі, присів скраю н холодному земляному лежаку. Не знав комбат, з чого почаи, як відпускати гріхи цьому клятому Діденкові, якого він нвіть любив, адже добрий, надійний був з нього солдат. А теїер ось так обернулось — згорбившись, стоїть його артилерист без ременя, в безмедальній, непідперезаній гімнастерці — гіміастерці смертника. Невже це прощальна розмова? Комбатові якось і самому не вірилось у реальну доконечність і іеминучість того суворого присуду. Але ж доручено. Вреші-решт мусив щось казати... Що їм, смертникам, кажуть у тазш час?

Понурив Шадура-комбат. Вийняв кисет з тютюном, взяв собі пучку йДіденкові подав, і вони мовчки закурили, як наче десь на вопевій між двома боями.
— Ну от; Діденко. Воювали ми з тобою не один день, воювали на овість, ніхто не дорікне. Я пам’ятаю, як отам під дотами... І щ Верблюжкою... І під Бартом, під Естсргомом — усе пам’ятак Геройський був солдат. Там куля минула, а тут... Що ж це вкодить? На смерть за Батьківщину йшов, а тепер сам заплямунв її? — Він глянув на Діденка, ждучи заперечень, але той мовчси горбився під накатом землянки, тріщав цигаркою.— Що і ти мовчиш?

— А що казати!

— Тисяча разів життям ризикував ти за неї в боях, тисячу разів міг за іеї головою накласти. То хіба ж тепер злякаєшся? Якщо справд заплямував і кров’ю тільки й можна ту пляму змити — хіба не змиєш?

І знову ждав Діденкової відповіді. Засуджений мовчав, понурившись.

—Ця жяка ... Хто хоч вона? Чи то у вас аж так серйозно?

Діденко орагло, раз за разом затягуючись, дотяг цигарку до вогню.
— Я люблю її.

Комбат згхнув, кашлянув, і знову вони помовчали.

— Треба к було їй підвернутись тобі,— з досадою сказав комбат.
— А я не шкодую.
— Тепер уже однаково—шкодуй не шкодуй...

Шадура глянув на годинник.

— Ви ж мене знаєте, товаришу комбат,—Діденко раптом розхвилювався. Вітчизну, те, що є найсвятіше в людини... Хіба ж я хотів зганьбити?! Та коли вже так виходить... Коли виходить, що тільки смертю й можна ту пляму змити... То що ж, я готовий.

За півгодини по цьому засуджений стояв перед військами над яром, і темні хмари пливли над ним. Дочитувалися в суворій тиші останні слова, коли зненацька пронизливий, як постріл, жіночий скрик вихопився десь над виноградниками й розпанахав тишу до хмар.

Що після цього додати до цієї історії? Як чудо сталося? Як здригнулись серця від її зойку — зойку безоглядної туги й любові, і як опустилися дула гвинтівок, і всміхнулись полегшено ті, що прийшли сюди бути свідками страти? І як він, помилуваний, ступив від своєї смертної ями назустріч товаришам, друзям, командирам, назустріч їй, своїй безмірно коханій, що, розкинувши руки для обіймів, сяюча, бігла-летіла в щасливих сльозах до нього? І як цілу ніч після цього разом веселились війська, й виноградне містечко, й найщасливіші в світі — він і вона?

Та тільки чуда не сталось. Скрик був, і хвилинне замішання, і жіноча в лахмітті постать справді була вихопилась з виноградників, майнула перед ошелешеними військами — та тільки на мить. Порушений лад скоро було відновлено.

Хмари над яром пливли, як і пливли. Сталося все, що мусило статись.

 

Ми ВКонтакті

| Зворотний зв'язок | Карта сайту |