Три зозулі з поклоном


Григір Тютюнник (Новела)

Любові всевишній присвячується.

Я виходжу з-за клубу в новенькому дешевому костюмі (три вагони цегли ровантажив з хлопцямими-однокурсниками, то й купив) із чемоданчиком у руці. І перше, що бачу,—хата Карпа Яркового. А перед нею — рівними рядочками на жовтому піску молоденькі сосни На ґанку Карпової хати стоїть Марфа Яркова і веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса,— колись її коси сяяли проти сонця золотом, тепер не сяють. Видно, думаю собі, волосся умирає раніше, ніж люди а... Підходжу ближче, вклоняюся Марфі й кажу через методенькі сосни:
— Драстуйте, тітко.

Марфа ворушить губами і проводжає мене далі, ж доки я не увійду в сосни «великі»,— у нас їх називають ще «ті, що твій тато садив».

Дома мене стрічає мама, радіє, плаче і підставляє їдя поцілунку сині губи.

— Мамо,— питаю після того, як розказано куці с-удентські новини (сесію здав, костюм ось купив),— а чого тіта Марфа Яркова на мене так дивиться?
Мама довго мовчить, потім зітхає і каже:
— Вона любила твого тата. А ти на нього схожій...

Марфа (тоді її у селі за маленький зріст звали «мленькою Марфою») серцем чула, коли від тата приходить ліст. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист; мабуть, ще з гівдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку—кнесенька, тендітна, у благенькій, вишиваній сорочині й рясній підничці над босими ногами,—і сидить, сяє жовтими кучерми з-під чорної хустки: втекла од молотарки, або косаря, за якш в’язала, або з лук, де сіно скиртують.
Сидить на поріжку і обриває пелюстки на романці, шепочучи: «Є—нема, є—нема, є...»

Коли з пошти виходив наш поштар, однорукій дядько Левко,— височенний, худющий, як сама ходорба, із їрезенто-вою поштарською сумою через гостро підняте вгору плече,— Марфа підхоплювалася йому назустріч і питалася то, зазираючи знизу в його очі:
— Дядечку Левку, а од Мишка є письомце?
— Нема,—одказував Левко, блукаючи очима пшерх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-під чорно хустки.
— Не брешіть, дядечку. Є...
— Ну — є! Є... так не тобі, а Софії.
— Дядечку Левку! Дайте, я його хоч у руках пецержу...
— Нельзя. Чужі пісьма нікому давати не можна Заборонено.
— Я тільки в руках подержу, дядечку, і оддам.

Сині Марфині очі запливають слізьми і сяють тору на дядька Левка — ще синіші.

Левко озирається довкола, немічно зітхає худими грудьми і манить Марфу пальцем за пошту. Там він дістає із суми трикутник і простягає Марфі:
— На. Тільки нікому не кажи, що давав, бо за це... зженуть мене.
— Ні-ні-кі, дядечку! — аж похлинається від щирості Марфа.— Ось вам хрест святий!

Вона хапає з Левкових пучок листа — сльози рясно котяться їй по щоках,— пригортає його до грудей, цілує у зворотну адресу...

— Чорнила слізьми не розмаж,— каже Левко й одвертається: жде.

Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро віддає йому листа, мліючи з ним на грудях, і шепоче, шепоче:
— Ну от бачите, нічого я йому і не зробила.. Тепер несіть Софії. Я ж нічого йому не зробила... Спасибі дядечку, рідненький... Нате вам осьо, вип’єте за його здоров’я.

Вона дістає з-за пазухи пожмаканого карбованця і вкладає Левкові у долоню.

— Хіба що за його здоров’я,— бурмотить Левко,—а так зроду не взяв би...

І чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з порожньою майже сумою.

А Марфа біжить на роботу, птахою летить, щоб дов’язати до вечора свої шість кін, і вітер сушить — не висушить сльози у її очах.

— ...А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?
— Ні. Він мовчав. Сама бачила й чула. Я бо теж за нею слідком з роботи тікала. Отуди ярком, ярком — і до пошти. Дивлюсь, а вона вже на поріжку сидить, жде... Вона щораз перша вгадувала, коли тато обізветься.
— І ви на неї не сердилися?
— У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе.
— А як же то — вона вгадувала, а ви — ні?
— Хтозна, сину. Серце в усіх людей не однакове. В неї таке, бач, а в мене таке... Вона за тата набагато молодша була. Йому тридцять три, а їй дев’ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм і нажилася за сто. Тато ж... він якось і не старів, однаковіш зоставався і у двадцять, і в тридцять годочків... Сокіл був, ставний такий, смуглий, очі так і печуть, чорнюші. Гляне, було,— просто гляне і все, а в грудях так і потерпне. Може, тому, що він рідко піднімав очі. Більше долонею їх прикриє і думає про щось. А востаннє, як бачила його (ходила аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тільки голубили — такі сумні. Дивиться ними — як з туману.

Вони до нас на посиденьки ходили. Карпо і Марфа. Щовечора. І гомонимо, бувало, втрьох або співаємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у неї тоді такий був, як і сама вона, ось наче переломиться, ну й ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить, у
стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий,— розпушує. То я йому — галушок миску гарячих (він їсти страх любив), ложку в руки—їж, Карпе! І тьопає, як за себе кидає. Ми співаємо, а він вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столі як не погасне. «Я,—каже,— картоплю в галушках люблю. Картоплі треба більше кидать у галушки». Товстопикий був, товстоногий. І рудий —матінко ти моя... Як стара солома. Марфа проти нього—перепілочка. Ото гляне, було, як він над галушками катується, зітхне посеред пісні й одвернеться, а сльози в очах — наче дві свічечки голубі. До тата... Я то бачу. А він затулить надбрів’я долонею і співає. Або до тебе в колиску всміхається та приколисує легенько.

«Ти, Михайло,—кажу,—хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе світиться».

А він:
«Навіщо людину мучити, як вона і так мучиться».

Очі мамині сухі, голос ні здригнеться, і я чую за ним: спогади її не щемлять їй і не болять — вони закам’яніли.

Останній лист від тата Софіє! Соню!

Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова вся, а й брови посивіли. Зразу подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею — ні, не іній...

Більше не дивитимусь.

Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фильончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі... А руки як не свої. Дерево тут хороше, у нашій стороні з нього білі палати робили б. Але сире. Та й інструмент не той, що в мене був. Ти його ще не спродала? Як буде скрута—не жалій. Коли повернуся, на новий розживемось. Соню, аби ти знала, як хочеться вижити. Не так то й далеко я зайшов, та далеко вертатися.

Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п’ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдягачка звичайна, селянам до неї не звикати.

Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, й вища. Сосна —а за нею річки синє крило... Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки привиджуєтеся.

Сусіда мій по землянці молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?..

Соню!

Не суди мені гірко. Але я ніколи нікому не казав неправій і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна, Соню, сходи до неї і скази, що я послав їй, як співав на ярмарках Зіньківських бандуристочка сліпенький, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір неісходиму, а чи впадуть од морозу.

(Сибір неісходиму було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: «Сибір неісходими»).

Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття.

Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму...

Коли це було. А я досі думаю:
«Як вони чулі одне одного — Марфа і тато? Як?..»
Аще думаю:
«Чому вони не одружилися, отак одне одного чуючи?»
«Тоді небулоб тебе...» —шумить велика «татова сосна».

 

Ми ВКонтакті

| Зворотний зв'язок | Карта сайту |