Зачарована Десна


(Уривки з кіноповісті)

В цьому короткому нарисі автобіхграфічного кіноповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ що не день, то частіше почишють вторгатися спогади.

Що викликає їх? Довгі роки релуки з змлею батьків і народу, чи то вже так положено юдині, що проходить час, коли вивчені в давно минулому дітинстві бйки й молитви виникають в пам’яті, заповнюють всю її оселк, де б не стояла вона.
А може, що те й друге разом і в такії же мірі, як і непереможне бажання, перебираючі дорогоціші дитячі іграшки, що завжди десь проглядують в іаших ділх, усвідомити в останній, може, раз свою природу на ранніі досвітній зорі коло самих її первісних джерел.
І перші радощі, і вболівання, чари пеопих захоплень дитячих...

До того ж гарно й весело було в нашім городі! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо — геть-місто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте веною! А до робилось на початку літа — огірки цвітуть, гар буй цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля, соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, морки! Чого тіьки не насадить було наша невгамовна мати.
— Нічого в світі так я не любло, як садни що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вшізає сам» з землі всяка рослиночка, ото мені радість,— люіила прокаувати вона.

Город до того переповнявсь роешнами, ще десь серед літа вони вже не вміщалися в ньому. }они лізлі одна на одну, переплітались, душились, дерлися іа хлів, т стріху, повзли на тин, а гарбузи звисали з тину гоямо на влицю.

А малини—красної, білої! А мшень, а груш солодких, було, як наїсися —цілий день живг як бубоз.

І росло ще, пригадую, багато потану, в якоіу ми, маленькі, ходили, мов у лісі, в якому пізналі перші мозлі на дитячих руках.
А вздовж тину, за старою повгкою, росм великі кущі смородини, бузини і ще якихось невідомих рос ЛІН. Там неслися кури нишком од матері і різне дрібїе птаство.Туди ми рідко лазили. Там було темно, навіть удш>, і ми бялись гадюки. Хто з нас у дитинстві не боявся щюки, так іа все життя й не побачивши її ніде?

Коло хати, що стояла в саду, двій квіти, а а хатою, проти сінешних дверей, коло вишень,— поросла поліном стара по-гребня з одкритою лядою, звідки ззжди пахле цвіллю. Там у льоху в присмерку плигали жаби. Напевно, там водилися й гадюки.

На погребні любив спати дід.

У нас був дід дуже похожий на Бога. Коли я молився Богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи моїх молитов.

У неділю перед богами горіла маленька синенька лампадка, в яку завжди набиралось повно мух. Образ Святого Ми-колая також був схожий на діда, особливо, коли дід часом підстригав собі бороду і випивав перед обідом чарку горілки з перцем, і мати не лаялась. Святий Федосій більш скидався на батька. Федосію я не моливсь, в нього була ще темна борода, а в руці ґирлиґа, одягнена чомусь у білу хустку. А от Бог, схожий на діда, той тримав в одній руці круглу солянку, а трьома пучками другої неначе збирався взяти зубок часнику.

Звали нашого діда, як я вже потім довідавсь, Семеном. Він був високий і худий, і чоло в нього було високе, а хвилясте довге волосся сиве, а борода біла. І була в нього велика грижа ще з молодих чумацьких літ. Пахнув дід теплою землею і трохи млином. Він був письменний по-церковному і в неділю любив урочисто читати псалтир. Ні дід, ні ми не розуміли прочитаного, і це завжди хвилювало нас, як дивна таємниця, що придавала прочитаному особливий, небуденний смисл.

Мати ненавиділа діда і вважала його за чорнокнижника. Ми не вірили матері і захищали діда од її нападів, бо псалтир всередині був не чорний, а білий, а товста шкіряна палітурка — коричнева, як гречаний мед чи стара халява. Зрештою, мати крадькома таки знищила псалтир. Вона спалила його в печі по одному листочку, боячись палити зразу ввесь, щоб він часом не вибухнув і не розніс печі.

Любив дід гарну бесіду й добре слово. Часом по дорозі на луг, коли хто питав у нього дороги на Борзну чи на Батурин, він довго стояв посеред шляху і, махаючи пужалном, гукав услід подорожньому:
— Прямо, та й прямо, та й прямо, та й нікуди ж не звертайте!.. Добра людина поїхала, дай їй Бог здоров’я,—-зітхав він лагідно, коли подорожній, нарешті, зникав у кущах.

— А хто вона, діду, людина ота? Звідки вона?

— А Бог її знає, хіба я знаю. Ну, чого стоїш ще укопаний?— звертався дід до коня, сідаючи на воза.— Но, тро-гай-бо, ну...
Він був наш добрий дух лугу і риби. Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом — з усім живим, що росло і рухалось навколо.

А коли ми ото часом наловимо волоком чи топчійкою риби і принесемо до куреня, він, усміхаючись, довірливо хитав головою і промовляв з почуттям тонкого жалю і примиренності з бігом часу:
— А-а, хіба це риба? Казна-що, не риба. От колись була риба, щоб ви знали. Ото з покійним Захарком, хай царствує, як підемо було...
Тут дід заводив нас у такі казкові нетрі старовини, що ми переставали дихати і бити комарів на жижках і на шиї, і тоді вже комарі нас поїдали, пили нашу кров, наслаждаючись, і вже давно вечір надходив, і великі соми вже скидались у Десні між зірками, а ми все слухали, розчинивши широко очі, поки не повергались в сон в запашному сіні під дубами над зачарованою річкою Десною.

Найкращою рибою дід вважав линину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось неначе брав їх з води прямо руками, як китайський фокусник. Вони ніби самі пливли до його рук. Казали, він знав таке слово.
Влітку дід частенько лежав на погребні поближче до сонця, особливо в полудень, коли сонце припікало так, що всі ми, й наш кіт, і собака, кури ховалися під любисток, порічки чи в тютюн. Тоді йому була найбільша втіха...
Більш за все на світі любив він сонце. Він прожив під сонцем коло ста літ, ніколи не ховаючись у холодок. Так під сонцем на погребні, коло яблуні, він і помер, коли прийшов його час.

Дід любив кашлять. Кашляв він часом так довго й гучно, що скільки ми не старалися, ніхто не міг його як слід передражнити. Його кашель чув увесь куток. Старі люди по дідовому кашлю вгадували навіть погоду.
Часом, коли сонце добре припече, він аж синів увесь від кашлю і ревів, як вовк чи лев, хапаючись обома руками за штани, де була та грижа, і закарлючуючи догори ноги, зовсім як маленький.
Тоді Пірат, що спав біля діда в траві, схоплювався і спросоння тікав у любисток і з переляку гавкав уже звідти на діда.
— Та не гавкай хоч ти мені. Чого б ото я гавкав,—жалівся дід.
— Гав-гав!
— Та щоб бодай тобі кістка в горло! Кахи-ках!..

Тисячі тонесеньких дудочок раптом загравали у діда всередині.

Кашель клекотів у нього в грудях, як лава у вулкані, довго і грізно, і дуже нескоро після найвищих нот, коли дід був уже ввесь синій, як квітка крученого панича, вулкан починав діяти, і тоді ми тікали хто куди видно, і вслід нам довго ще неслися дідові громи і блаженне крехтіння.
Тікаючи од дідового реву, одного разу стрибнув я з-під порічок прямо в тютюн. Тютюн був високий і густий-прегустий. Він саме цвів великими золотими гронами, як у попа на ризах, а над ризами носилися бджоли — видимо-невидимо. Велике тютюнове листя зразу обплутало мене. Я упав в зелену гущавину й поліз попід листям прямо до огірків.

В огірках теж були бджоли. Вони порались коло цвіту і так прудко літали до соняшника, до маку й додому, і так їм було ніколи, що скільки я не намагавсь, як не дражнив їх, так ні одна чомусь мене й не вкусила А бджоляче жало хоч і болить, зате вже коли почнеш плакать, дід уже чи мати дають тобі зразу мідну копійку, яку треба прикладати до болючого місця. Тоді біль швидко проходив, а за копійку можна було купити у Масія аж чотири цукерки і вже смакувати до самого вечора.

Погулявши коло бджіл і наївшись огіркових пуп’янків, натрапив я на моркву. Більш за все чомусь любив я моркву. Вона росла в нас рівними кучерявими рядочками скрізь поміж огірків. Я оглянувся, чи не дивиться хто. Ніхто не дививсь. Навколо тільки дрімучий тютюн, та мак, та кукурудзяні тополі, й соняшники. Чисте полуденне небо, і тихо-тихо, немовби все заснуло. Одні тільки бджоли гудуть та десь з-за тютюну, від погребні, доносивсь дідів рик. Тут ми з Піратом і кинулись до моркви. Вириваю одну — мала. Гичка велика, а сама морквина дрібненька, біла і зовсім не солодка. Я за другу — ще тонша. Третю — тонка А моркви захотілось, аж тремчу ввесь! Перебрав я цілий ряд, та так і не знайшов ні одної. Оглянувсь — що робить? Тоді я посадив всю моркву назад, хай, думаю, доростає, а сам подався далі шукати смачного.

Довго щось ходив я по городу. Після моркви я ще висмоктував мед з тютюнових квітів і з квітів гарбузових, що росли попід тином, пробував зелені калачики і білий, ще в молоці, мак, одвідав вишневого клею з вишень, понадкусував на яблуні з десяток зелених кислих яблук і хотів уже йти до хата. Коли ж дивлюсь: баба снує коло моркви, дідова мати. Я — бігом. А вона — зирк, да за мною. А я — куди його тікать, та повалив соняшника одного, другого.
— Куди ти, бодай тобі ноги повсихали?
Я — в тютюн. «Побіжу,— думаю,—в малину, та рачки попід тютюном». Пірат за мною.
— Куди ти тютюн ламаєш, бодай тобі руки й ноги поламало! А щоб бодай ти не виліз з того тютюну до хгорого пришествія! Щоб ти зів’яв був, невігласе, як ота морквочка зів’яла від твоїх шибенних рук!

Баба пробігла через тютюн у сад і бухнулась на коліна. Отак, як дід любив сонце, так його мати, прабаба наша, що її, як я теж уже аж потім довідався, звали Марусиною, любила прокльони. Вона проклинала все, що попадалось їй на очі,— свиней, курей, поросят, щоб не скуіикали. Пірата, щоб не гавкав і не гидив, дітей, сусідів. Кота вона проклинала щодня по два-три рази так, що він трохи згодом був якось захворів, аж поки не здох.

Вона була малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі й гострі, що сховатись од неї не могло ніщо в світі, їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити і дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст невпинним потоком, як вірші з над-хненного поета, з найменшого приводу. У неї тоді блищали очі й червоніли щоки. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі.

— Мати Божа, Царице Небесна,— гукала баба в саме небо,— голубонько моя, Святая Великомученице, побий його, невігласа, святим твоїм омофором! Як повисмикував він з сирої землі оту морквочку, повисмикуй йому, Царице Милосердна, і повикручуй йому ручечки й ніжечки, поламай йому, Свята Владичице, пальчики й суставчики. Царице Небесна, заступнице моя милостива, заступись за мене, за мої молитви, щоб ріс він не вгору, а вниз, і щоб не почув він ні зозулі святої, ні Божого грому. Миколаю-угоднику, скорий помошнику, Святий Юрій, Святиіі Григорій на білому коні, на білому сідлі, покарайте його своєю десницею, щоб не їв він тієї морквочки, та бодай його пранці та болячки з’їли, та бодай його шашіль поточила...

Баба хрестилася в небо з такою пристрастю, аж торохтіла вся од хрестів.

У малині лежав повержений з небес маленький ангол і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я. Причаївшись у малині за смородиною, я слухав бабиних молитов, як заворожений. Я боявсь поворухнути пальцем, щоб часом Мати Божа не побачила з неба, що я тут у малині. Навіть Пірат, і той дивився з-під смородини на бабу з переляком.

Не знаю, чим би закінчились бабині молитви. Може, мені тут би й повикручувало руки й ноги, коли б раптом не почувсь з погребні лагідний голос діда, що прокинувся од бабиних молитов.

— Мамо, а чи не принесли ви мені мисочки узвару? — звернувся він до своєї праматері,— так чогось у животі пече!
— Га? Це ти тут лежиш, бодай ти не встав!
І понеслася бабина гроза на погребню.
— Зараз принесу, бодай тебе пранці з’їли, щоб ти їв і не наїдався, щоб тебе розірвало, щоб ти луснув був маленьким!..
Баба пішла до хати, а бог дивився їй услід з погребні і тихо посміхався.

Про що говорили дід і баба за узваром, я не чув. Не до узвару вже мені було і не до розмов. Я тихо поповз у малинову гущавину, майже аж до гадюк, не знаючи, куди подітися і що робить.

«Ех, якби оце мені вмерти тут у малині. Хай тоді шукають, хай плачуть наді мною, приплакують, хай жаліють, який я був ловкий хлопчик, свята душечка Хай потім понесуть мене до ями, а я коло ями як оживу, та чого коло ями, я ще раніше оживу, та як схоплюсь, а баба як побіжить куди-небудь і не вернеться, а ми тоді до хати та за коливо». Я дуже любив коливо. У нас уже вмерло п’ять хлопчиків і дві дівчинки. Вони повмирали маленькими.
Мені захотілось до хати. Я поліз попід тином, поза купою гною, мимо гарбузиння, увійшов тихо в темні сіни й спинивсь перед хатніми дверима
«Зараз увійду й побачу все». В мене захолонуло всередині, неначе я наївся м’яти. Я одчинив двері...

...Почувши отакі слова, я з переляку аж підскочив і в розпачі, забувши про порятування грішної душі, прудко дременув додому. Проскочивши тихенько через двір у клуню, я знов ліг у човен на дідове хутро й подумав: «Засну. Засну,— думаю,— і виросту уві сні. Дід казав, що я уві сні росту».

Отак міркуючи, поплакав я ще трохи, згадавши Страшний Суд, подививсь на ластовенят і, згорнувшись у бубличок, жалібно зітхнув: «Ой-ой-ой, і нащо я народився на світ. Не треба було рождатись». Який маленький лежу я в човні і стільки знаю неприємних і прикрих речей. Як неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ і не вщухає. Неприємно, коли п’явка впивається в жижку чи коли гавкають на тебе чужі пси, або гуска сичить коло ніг і червоною дзюбкою скубе за штани. А як неприємно в одній руці нести велике відро води чи полоть і пасинкувать тютюн. Неприємно, як батько приходить додому п’яний і б’ється з дідом, з матір’ю або б’є посуд. Неприємно ходить босому по стерні або сміятись у церкві, коли зробиться смішно. І їхати на возі з сіном неприємно, коли віз ось-ось перекинеться в річку. Неприємно дивитись на великий огонь, а от на малий — приємно. І приємно обнімати лоша. Або прокинутись удосвіта й побачити в хаті теля, що найшлося вночі. Приємно бродити по теплих калюжах після грому й дощу чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як тягнуть волока Приємно знайти в траві пташине кубло. Приємно їсти паску і крашанки. Приємно, коли весною вода заливає хату й сіни, і всі бродять. Приємно спати в човні, в житі,в просі, в ячмені, у всякому насінні на печі. І запах всякої » насіння приємний. Приємно тягати копиці до стогу й ходити навколо стогів по насінні.

Приємно, коли яблуко, про яке думали, що кисле, виявляється солодке. Приємно, коли позіхає дід і коли дзвонять до вечерні літом. І ще приємно, і дуже любив я, коли дід розмовляв з конем і лошам, як з чоловіками. Любив я, коли хтось на дорозі вночі, незнайомий, проходячи повз, казав до нас: «Здрастуйте». І любив, коли дід одказував: «Дай Бог зрастувать». Любив, коли скидалась велика риба в озері чи в Десні на захід сонця. Любив, коли, їдучи на возі з лугу, дивився, лежачи, на зоряне небо. Любив засинати на возі, і любив, коли віз спинявся коло хати в дворі, і мене переносили, сонного, в хату. Любив скрип колів під важкими возами в жнива. Любив пташиний щебет у саду і в полі. Ластівок любив у клуні, деркачів— у лузі. Любив плескіт води весняної. І жаб’яче ніжно-журливе кумкання в болоті, як спадала вода весняна. Любив співи дівочі, колядки, щедрівки, веснянки, обжинки. Любив гупання яблук в саду вечером у присмерку, коли падають вони несподівано нишком додолу в траву. Якась тайна, і сум, і вічна неухильність закону почувалася завжди в цьому падінні плода І грім, хоч мати і лякалась його, любив я з дощем і вітром за його подарунки в саду.

Але більше за все в світі любив я музику. Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси. Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика. Я любив її так і так жадав, як хіба анголи жадають церковного дзвону на Пасху, прости Господи за порівняння. Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помовчав би, подобрішав і кинувсь до роботи. Високий чистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху — косовицю, Я пам’ятаю його з самого малечку.

— Цить, Сашко, не плач,— приказував мені прадід Тарас, коли я починав чогось та ревти,— не плач, дурачок. Приклепаємо косу, та поїдемо на сінокіс на Десну, та накосимо сіна, та наловимо риби, та наваримо каші.

І я примовкав, а Тарас тоді, дідів батько, брав мене на руки і розповідав про Десну, про трави, про таємничі озера — Дзюбине, Церковне, Тихе, про Сейм. А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро.

— Напораєм сіна та наваримо каші. Не плач, хлопчику.

І я примовкав тоді, потім тихенько, самими кінчиками пальців, одривавсь од землі і зразу ж опинявся на Тихому, на Церковному, на Сеймі, Це були найкращі в світі озера й річки. Таких більш нема й не буде ніколи ніде.

Отож кажу, міркуючи собі в човні на кожусі, поволі затулив я очі. Мені не стало темно в голові. Заплющуючи очі й по цей день, я ще не маю темряви в душі. Ще світить мозок мій невпинно і ясно, освітлюючи видиме і невидиме без всякого числа і часом без порядку в безмежній череді картин. Картини пливуть, линуть води Дунаєм, Десною, весняна вода на Десні, Дунаї. Хмари по небу пливуть вибагливо й вільно і, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви і змагання в такому числі, що коли б одну тисячну долю судилось приборкати і поставити в ясний книжковий чи картинний ряд, не даром жив би я на світі і отягчав начальників і соглядатаїв своїх недаром.

Чого тільки не бачив я на самому лише небі! Хмарний світ був переповнений велетнями і пророками. Велетні і пророки невпинно змагались у битвах, і дитяча душа моя не приймала їх, впадаючи в смуток.

Неспокій, рух і боротьбу я бачив скрізь — в дубовій, вербовій корі, в старих пеньках, у дуплах, в болотній воді, на поколупаних стінах. На чому б не спинилось моє око, скрізь і завжди я бачу щось подібне до людей, коней, вовків, гадюк, святих; щось схоже на війну, пожар, бійку чи потоп. Все жило в моїх очах двойним життям. Все кликало на порівняння, все було до чогось подібне, давно десь бачене, уявлене й пережите.

Боже ж мій, мені треба писати про човен, а я забув і пишу про хмари. Про старий отой човен у клуні в засторонку, про човничок отой...

Отак міркуючи собі у човні, поволі затулив, кажу я, очі, і вже почав рости. Аж ось потроху, тихо-тихо, човен наче захитався піді мною і поплив з клуні в сад по траві поміж деревами й кущами повз погребню й любисток, проплив повз діда. Дід чомусь став маленький, меншенький від мене. Він сидів у баби на руках у білій сорочці і лагідно всміхавсь мені вслід. А човен понесло за водою й понесло через сад, настівник —на Заріччя, а Заріччя мимо хуторів — на Десну.

Заграй, музика, заспівайте, анголи в небі, пташки в лісі, жабоньки попід берегами, дівчаточка під вербами. Я пливу за водою. Я пливу за водою, і світ пливе наді мною, пливуть хмари весняні —весело змагаються в небі, попід хмарами лине перелітне птаство — качки, чайки, журавлі. Летять чорногузи, як чоловіки у сні. І плав пливе. Пропливають лози, верби, в’язи, тополі у воді, зелені острови.

Отаке, ну таке пак щось гарне приснилось у човні. Забув. А може, й не снилось. Може, й справді було на Десні. Було-таки й справді, та вельми давно вже минуло й розгубилось на життьових шляхах, і вже ніколи не вернеться святість босоногого дитинства І тютюн уже не зацвіте для мене поповими ризами, і не злякає Страшний Божий Суд, якщо вже не злякав людський.

Одні тільки бажання творити добрі діла й зостались при мені на все життя, і хоч самі діла чомусь не творяться по ліності душі чи недостатку гніву, спасибі ластівкам і бджолам за хоч оці бажання.

Пройшли мої літа, і день повечорів, і не літаю вже, і сум мене бере, і я дошлюсь, розгублений, навколо, і хочеться мені сідлати коней вороних, гукати — де ви, де ви? Припливіть хоч ви, коли не чую рідного голосу, і вже згинаюсь насамоті під тягарем розторганого серця. Поспішайте, темніє в очах.
І пливуть до мене думи в гості на вербових деснянських човнах, на дубах — за водою з далекого рідного краю. Везуть мені сум.

— Що тобі, старче?

...Я лежу на возі. Навколо, спинами до мене, дід і батько з косарями. Мене везуть у царство трав, річок і таємничих озер. Віз наш увесь дерев’яний, дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно, казали, притягає грім. До Десни верстов п’ять дуже складної дороги. Переїхати треба дві великих калюжі з гнилицями, що ніколи не висихали, два мости, потім знов одну гнилицю, потім два хутори з собаками і село Мале Устє по вузесеньких кручених вуличках, далі треба їхати вздовж річки крутим берегом і боятись, щоб не перекинутись у воду, потім треба було брать праворуч униз і розгону— через річечку бродом, далі на гору і з гори, і знов на гору і з гори, а далі праворуч раз і другий, і знов понад річкою між осик і дубів, і вже аж там, над самою Десною, було моє царство.

По дорозі косарі гомоніли про різне, злазили з воза перед калюжами й на гору, потім сідали, і я знов бачив навколо себе вгорі їх велетенські спини, а над спинами і косами, які вони тримали в руках, як воїни зброю, у високому темному небі світили мені зорі й молодик.

Пахне огірками, старим неретом волока, хлібом, батьком і косарями, пахне болотом і травами, десь гукають, і — зараз чую деркачі й перепілки. Чумацький віз тихо рипить піді мною, а в синім небі Чумацький Шлях показує дорогу. Дивлюсь я на моє небо і повертаю з возом і косарями праворуч і ліворуч, і зоряний всесвіт повертає разом з нами, і я непомітно лину в сон щасливий.

Прокидаюсь я на березі Десни під дубом. Сонце вже високо, косарі далеко, коси дзвенять, коні пасуться. Пахне в’ялою травою, квітами. А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. Стрибаю я з кручі в пісок до Десни, миюся, п’ю воду. Вона ласкава, солодка. П’ю ще раз, убрівши по коліна і витягнувши шию, як лошак, потім стрибаю на кручу і гайда по сінокосу. І вже я не ходжу, а тільки літаю, ледве торкаючись лугу. Вбігаю в ліс — гриби. У лози — ожини. В кущі — горіхи. В озері воду скаламучу — риба.

Отак я раюю днів два або три, аж поки не скосять траву. Ношу дрова до куреня, розводжу огонь, чищу картоплю, збираю косарям для горілки. Після косовиці починаєм гребти сіно гуртом, і ось потроху міняється наш світ чарівний: батько, дід і дядько стають чомусь мовчазними і збентеженими, якась підозра появляється в очах, вони починають ділити копиці.

Сінокіс у нас був гуртовий. Його ніхто не міг поділити, бо кожен боявсь, що йому припаде та третина якраз на коліні Десни, яку щороку ріже нещадно весняна вода. Тому косили і гребли гуртом. Потім ділили копиці, і вже тільки тоді кожен стягав їх у стопі до свого куреня. І так ставалося чомусь, не знаю, що при розподілі копиць ні одна косовиця не кінчалася миром. Завжди чомусь здавалось батьку або дядьку, що хтось когось обдурив на одну копицю, і тоді, слово за слово, серця сповнялися лютого гніву, і великі наші батьки починали лаятись, гукати, а потім битися, прости їм, Господи, і вічна пам’ять, над зачарованою річкою Десною.

Вони билися великими кілками, граблинами, держаками вил, тримаючи їх в обох руках, як древні воїни. Часом вони ганялись одни за одним з сокирами, гукаючи так голосно і страшно, що луна йшла по Десні, понад Черв’яковим лісом і понад тихими, таємничими озерами. Тоді ми, діти, теж починали ненавидіти одні одних, цебто ми з братом Самійлових хлопців, і готові були теж кинутись у бій, та боялись. Для повноти ненависті у нас ще не вистачало літ і недолі. До того ж нам вельми не хотілося втрачать рибальське товариство. Ми одвертались і не дивились тоді на малих своїх ворогів.

Одні тільки коні не брали участі в війні. Вони паслися вкупі, однаково худі й мозолясті, з великими вавками на потертих спинах, і хитали головами, байдуже дивлячись на нас і одганяючи дурних своїх оводів.

В цих запеклих боях особливою відвагою і хоробрістю відзначався дід. Минула вже третина століття, як його не стало, але скільки б я не жив, я ніколи не забуду войовничої пристрасті, що ховалася в добрих дідових грудях.

Він був здатний до такого шаленого накалу гніву, що йому міг би позаздрити найбільший в світі артист чи генерал.

Під час бою він весь палав. Його високі груди ходили тоді ходором. Дудочки свистіли, куди попало, хрипіли й кукурікали з його грудей, але їх перекривав його одчайдушний бойовим клич: «Сибір нашого царя!»

З дим могугаім гаслом він кидався в атаку, мов справжній отаман свого сінокосу, поки грижа не валила його під копицю, де він качався тоді на спині, закарлючивши ноги і навіть пальці на ногах, хапаючи її руками і заганяючи назад, як злого духа.

Упоравшись трохи з духом, дід знов хватав вила чи сокиру і стрімголов кидався в саме пекло. Тоді загарбник Самійло не витримував дідового нападу і подававсь навтьоки під дуби. Вони бігали поміж дубів і копиць, та не міг уже Самійло втекти од діда. Вже спотикнувся він, захекався, уже почав кричати: «Ай, рятуйте!» Вже замахнувся дід на Самійла сокирою!.. Тоді я не витримував і затуляв очі, а вони рубали один одного сокирами, як дрова. Кров лилася з них казанами. Вони одрубували один одному голови, руки, врубалися в розпалені груди, і кров, кажу ж бо, лилася з них відрами, казанами. Вони то розбігалися, то бігали один на одного в атаку з довжелезними дерев’яними вилами, кричучи:
— Уб’ю!..
— Прохромлю!..
— Ай, рятуйте!..
— Ага-а-а!..

Розлючений Самійло кидався на діда, і прохромлював його живіт наскрізь величезними кидальними вилами, і притискав до стерні, мов Георгій Побідоносець змія. Дід так страшенно кричав од болю, що листя на дубах шелестіло, а луна йшла така, що жаби плигали в озерах і ворона, про яку йтиме мова далі, піднімалась над лісом. Однак дід устигав якось розмахнутися знизу і так хряснуть Самійла сокирою по лисині, що голова в нього розвалювалася надвоє, як кавун, і тоді Самійло... Огаке-то.

Ці страшні побоїща закінчувалися десь аж під вечір, проте, завжди щасливо. Всі оказувались цілі і живі, тільки довго і важко хакали від внутрішнього огню. Отамани були бліді од сильного бойового переляку і розходились по куренях, грізно оглядаючись.

Полум’яний дід довго не міг прочахнути. Він був пристрасний воїн і випивав після бійки добрий глек холодної води, не забуваючи перехрестити воду перед тим, як пить.

— Давайте вже полуднувать, чи що!
— Який там полудень! Вечерять вже пора,— одказував батько, поглядаючи з палкою ненавистю на ворожий курінь.
Після вечері зразу ж лягали спати. Часом я засинав ще до вечері, дивлячись на зорі або на Десну, або на огонь, де варилася каша. Тоді батько або дід довго будили мене вечеряти, та вже важко було мені розплющити очі, і я падав з їх рук у сон, як лин в ополонку, тільки мене й бачили...

Минула трохи згодом косовиця й жнива. Поспіли груші й яблука на Спаса. Малина й вишні оді йшли давно. Штани мені пошили нові з довгими ногами і повели до школи.

Учитель Левонтій Сизонович Опасенко, старий уже, нервовий і сердитий, очевидно, чоловік, носив золоті гудзики й кокарду. Він здавався мені величезним паном, не меншим од справника чи судці. На зріст він був вищий од батька, що також надавало йому грізної сили.

— Этой твой? — спитав він батька, зиркнувши на мене з-під окулярів утомленими очима.
— Так, звініть, се мій хлопець, чи, сказати б, ребятьонок меншенький,—відповів батько тихим чужим голосом, смиренним, як у церкві.
— А как зовуть?
— Сашко.
— Тебя не спрашую. Пускай сам ответит,— сказав тоном слідчого учитель і знову прохромив мене своїм сірим оком.
Я мовчав. Навіть батько, і той якось трохи злякавсь.

— Ну?

Я вчепився одною рукою в батькові штани, другою за шапку і хотів був сказати своє ім’я, та голосу не вийшло. Рот спустів і висох.

— Как? — нахмурився вчитель.
— Сашко,—прошелестів я.
— Александр! — гукнув учитель і невдоволено глянув на батька. Потім знов перевів на мене очі і задав мені саме безглузде і дурне запитання, яке тільки міг придумати народний учитель.

— А как зовут твоего отца?
— Батько.
— Знаю, что батько. Зовут как?!

Ну, що ви скажете? Ми глянули з батьком один на одного і зразу догадались, що діло наше програне. Проте в батька була ще, певно, якась крихотка надії:
— Ну, скажи, синку, як мене зовуть. Кажи-бо, не бійся, ну!

Я одчайдушно закрутив головою і так круто одвернувсь, що трохи не впав, коли б не вдержавсь рукою за батькові штани. Якась нудьга підступила мені до горла. І так мені стало погано, погано.

— Ну кажи-бо, не крутись. Чого мовчиш, ну? — батько хотів підказати мені своє ім’я, та, видно, теж посоромивсь і делікатно змовк:
— Не скаже, звиняйте, малий ще. Соромиться.
— Не развітий! — промовив нерозумний учитель. Ми з батьком пішли геть.

Було се в далекі старі часи, коли ми не мали ще здравого смислу. Тоді ще не знав я, що все проходить, все минає, забувається й губиться в невпинній зміні годин, що всі наші пригоди і вчинки течуть, як вода, між берегами часу. Тому душевні страждання мої були безмірні. Може, з годину світ здававсь мені загубленим навіки. В такому стані, не схотівши навіть пообідати, вийшов я в сад і, спинившись недалечко вулика, щось почав робити. Раптом в розчинену шеріньку влітає бджола, ой! і дає жало: «Рятуйте!» В одну мить життя моє знов повертається на дев’яносто градусів. І-і-й, як же я не закричу, та не забігаю, та не затопаю ногами! Ото був страх, ото був біль! Сльози покотились з очей як горох. Злякавсь Пірат і почав гавкати, сам не знаючи на кого, і високо стрибати на всі боки, аж поки й йому не вп’ялася бджола в самий язик. Тоді ми з криком і жалібним гавком обоє чкурнули в любисток, у смородину, де почало в нас припухати,—великий був страх, аж поки не приніс нам дід гнилих груш з похоронки, і ми не вернулись до хати.

А не занадто вже я славословлю старих своїх коней, і село, і стару свою хату? Чи не помиляюсь я в спогадах і почуттях?

Ні. Я не приверженець ані села старого, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого віку і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись я воду, і до моєї білої привітної хатини, і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише «-помилку», яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства. Світ одкривається перед ясними очима перших літ познавання, всі враження буття зливаються в невмирущу гармонію, людяну, дорогоцінну. Сумно і смутно людині, коли висихає і сліпне уява, коли, обертаючись до найдорожчих джерел отрочества, нічого не бачить вона дорогого, небуденного, нічого не гріє її, не будить радості ані людяного суму. Безбарвна людина ота, яку посаду не посідала б вона, і труд її, не зогрітий теплим промінням часу, безбарвний.

Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати минуле? Невже для того, щоб навчить онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне, що стане теж для них колись минулим у велику добу комунізму!

Було в минулому житті моїх батьків багато неустройства, плачу, темряви й жалю. Неясні надії й марні сподівання знаходили собі могилу в горілці й сварах. А найбільш, чого їм відпустила доля,— роботи, тяжкої праці. Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-свойому—і прадід, і дід, і батько з матір’ю. Так ніби всі були народжені для любові і мали всі талант до неї. Таж, певно, не знайшли одне одного, чи не доглянули, і гнів і ненависть, які були огидні їм ціле життя, підкинула їм ворожка-чарівниця, і все життя облудні примари невпинно турбували їх і бентежили марно. І все життя їх було скорботним, як життя древніх. Вони не знали, як змінить його, і, віддаючи перевагу тому, чого не судила їм доба, не порадувались.

Тільки було се так давно, що майже все вже розтануло в далекім мареві часу, як сон, і потонуло. Одна лише Десна зосталася нетлінною у стомленій уяві. Святая, чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій.

Нема тепер уже таких річок, як ти була колись, Десно, нема. Нема ні таємниць на річках, ні спокою. Ясно скрізь. Нема ні Бога, ані чорта, і жаль мене чомусь бере, що вже нема в річках русалок, і водяних-мірошників нема. Зате багато дачників тепер купається в трусах, на зло робочим людям, в гарячий літній час і, очевидно, на досаду, бо чомусь мені й досі ще соромно гуляти там, де поблизу працюють люди.

Тоді Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий. Ще ніколи було усім. Були ми всі тоді трудящі чи малі. Дівчата не купались навіть в свято, соромлячись скидати сорочки. Чоловікам з давніх-давен не личило купатись по звичаю. Жінки ж боялися водою змить здоров’я. Купались тільки ми, малі. Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима.

Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже мною літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.

Далека красо моя! Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачить оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах.

 

Ми ВКонтакті

| Зворотний зв'язок | Карта сайту |