Україна в огні


— ...Синочки мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої...
Ще якісь жалібні слова промовляла Тетяна, біжучи за синами, та вже не було її чути. Уже потонули слова її в морі людського плачу й скорбот, у розлуках, у реві моторів. Множес-тво людей виходило з села на війну.


Одірвався Трохим Запорожець од жінки. Плаче жінка гіркими сльозами, плачуть діти в ногах: «Ой тату, тату!» Побіг Трохим за братами. Повіз старий Запорожець п’ять синів на війну.
Від’їжджають по шляху на схід грузовики з множеством далекого старого й молодого закуреного жіноцтва, дітей, ветхих ДІДІВ і баб, всіляких речей і деяких військових чи не військових, хто їх знає. Вони глядаються назад на захід у тривозі. їм хочеться їхати все швидше й швидше.
— А куди ж вони ото їдуть, бодай їм добра не було! Щоб вони бігли й не переставали! Та нащо ж їх везуть ото машинами? Може б, машини та на щось інше пригодилися! Тьфу! —лютувала Мотря у городі, сапаючи картоплю.
— Слухайте, чому вони не тікають? Ви бачите? Вони не тікають?
— Ну, ясно. Чого ж їм тікати? Вони ждуть німців.
— Ах! Ну, ми ще повернемось! —- розмовляли на грузовиках утікачі, дивлячись на селян, прив’язаних тисячолітніми узами до землі.
Біля холодної криниці край села під вербою стояла Олеся, смутна й тиха, як і всі дівчата в ті часи на нашій, на кривавій Україні. Пили бійці воду у неї з відра і відходили собі далі на схід:
— Будь здорова, дівчино. Будь щаслива, дівчино... Будь здорова...
Ревли по шляхах грузовики без кінця й краю, везли втікачів. У важкому смутку оглядались стомлені втікачі назад. Усе, що не їхало з ними, починало здаватися їм ворожим, і страх заповнював їхні душі, і приховане зло, і мовчазний відчай.
— А бодай же вони їхали та й не переставали! Та щоб же вони котилися бубоном! На кого ж ви нас, нещасних, покидаєте? — перегукувалися в городі Тетяна Запорожчиха з Мот-рею, сапаючи картоплю, поки не прострочило Тетяну кулеметом з ворожого літака.
Горять жита на многі кілометри, палають, топчуться людьми, підводами.
І ярина толочиться множеством тисяч бездомних коней і корів. Бредуть корови, вівці, коні без числа і краю.
Вершники біжать великими житами, оглядаючись назад, на чорне димне небо. Ревуть аероплани. Мечуть бомби. Розсипаються вершники по полю, мов птиці.
Пролітають над Олесею ворожі літаки. Бомбардують шлях. Вершники шарахнулись на всі боки. Крик, і плач, і височенний зойк поранених коней. Страшно Олесі.
Ревуть бики од пахощів кривавих і риють землю рогом коло забитих напарників своїх рогатих.
Ворожі літаки бомбардують міст. Великі водяні стовпи розтинають річку. Плигають люди в воду. Спинив Запорожець коней. Кинулись брати врозтіч, упали додолу. Один тільки Савка остався на возі та батько.
— Падай, Савко, падай!
— А чого б я падав? їдем на війну та будем од першої бомби падать,— сказав веселий Савка і впав мертвим. Брати до Савки:
— Савко!
А батько зблід:
— Прощайте, хлопці! Мерщій за міст. А ми з Савкою додому!
Ударив старий Запорожець по конях, вискочив у поле і понісся житами, яриною назад, назад до рідної Тополівки. Летять коні житом-яриною, а Лаврін притулився до мертвих синових грудей і заплакав уголос.
Аж ось спинили німецькі диверсанти коней. Викинули Сав-ку в жито. Дали Лавріну сигарету, сіли на воза та й поїхали, співаючи і сміючись, до сусіднього села.
Олеся дивилась на шлях. Вона не була звичайною дівчиною. Вона була красива і чепурна. Олесею пишалася вся округа. Бувало, після роботи, вечорами, вона, як птиця, ну так же багато співала коло хата на все село, так голосно і так прекрасно, як, мабуть, і не снилося ні одній припудреній артистці з
орденами. А вишивки Олесі висіли на стінах під склом в європейських музеях: в Лондоні, в музеї Альберт-Вікторія, в Парижі, в Мюнхені і Нью-Йорку, хоч вона про де й не знала. Учила її мати всьому. Була Олеся тонкою, обдарованою натурою, тактовною, доброю, роботящою і бездоганно вихованою хорошим чесним родом. Легковажні хлопці трохи соромились Олесі, вважаючи її за горду і неприступну...
Пили бійці воду і похмуро проходили далі. Вона вже ні про що не питала їх. Вона жадібно вдивлялась в кожне лице і в кожних очах читала сум. Величезне, значно більше, ніж може вмістити людська душа, горе упало на народ, придушило його, погнало.
— Будь здорова, дівчино. Бувай щаслива,— сказали їй троє утомлених артилеристів і пішли од криниці. На Олесю нахлинула хвиля такого гострого болючого жалю до себе, що в неї нестерпно защеміло в горлі. Олеся глянула назад. Людей поменшало. Де-не-де людина.
«Останні йдуть,—подумала Олеся.— Невже останні?» І рішилася вона на крок нечуваний, небачений ні в її селі ніколи, ні в усім її народі. На вчинок надзвичайний, від одної згадки про який у неї захолонуло і спинилося серце. На вчинок грізний, що підказав їй грізний, надзвичайний час. Що кинуло її на цей учинок? Що наштовхнуло? Глибина інстинкту роду, підсвідома мудрість, що з’являються на допомогу людині в грізні часи, коли розум холоне і не встигає усвідомити небезпеку, і спитати нікого, і грізний час летить лавиною згори.
До Олесі підійшов один з останніх бійців, танкіст Василь Кравчина, аж з-під Кам’янця-Подільського, і пожадливо припав до відра. Був він добрий кремезний юнак. Одежа вся в пилу і поті. На рукаві й спині пропалена сорочка на пожарах. Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах.
— Спасибі, дівчино. Прощай,—промовив він, одриваючись од відра.
— Щаслива путь... постій... Слухай,—сказала Олеся тихо, дивлячись на танкіста глибокими скорбними очима.—Я тебе щось попрошу.
— Мене? Що мене просити? —поглянув на неї танкіст, і надзвичайний вигляд Олесі прикував його на мить до себе.— Що ти, дівчино?
— Слухай,— сказала Олеся,— переночуй зі мною. Вже наступає ніч... коли ще можна, чуєш?..— Вона поставила відро і підійшла до нього: —Я дівчина. Я знаю, прийдуть німці завтра чи післязавтра, замучать мене, поругаються наді мною. А я так цього боюсь, прошу тебе, нехай ти... переночуй зі мною...— При останніх словах голос Олесі затремтів і неначе погас.
— Я не можу ночувати з тобою,— сказав Кравчина чесно і одверто.—Я в танку горів позавчора під бомбами. Я не герой.
— Ти наш.
— Я одступаю. Тікаю. Броня тонка. Я покидаю тебе. Пойми мій сором. Я не герой.
— Ти нещасний. І я нещасна. Пойми ж і ти мене. Глянь, що робиться. Я хочу згадувать тебе усе життя, а не отих мерців, що вже пливуть Десною. Останься, правда!
Олеся дивилася на нього з такою довірою, з такою болючою мольбою, що він умовк і не зводив з неї очей. Він дивився на неї, чужу, невідому, випадкову, аби ніколи вже потаї ні на одну годину нігде не забути її, аби понести її, оцю дівчину, в своєму серці через усі бої, через усі вогні.
— Ну, як же? Ну, добре...
— Ото моя хата.
— А де твої батьки? — раптом збагнув він.
— Батько братів повіз, а мати поранена в лікарні.
Якусь хвилину вони стояли одне перед одним у хатньому
присмерку мовчки і не знали, куди рухатись. Вони були незаймані обоє.
— Сідай, посидь у мене за столом,—сказала Олеся тихо і взяла його обома руками за руку.— їсти хочеш? Ну, хоч трошки, прошу тебе... Може, помиєшся з дороги, помийся?
Вона подала йому чистий рушник. Василь скинув сорочку і став митися над шапликом. Олеся злила йому холодної води на руки, потім на голову. Він почув, як спливали з нього дорожня курява і піт.
Потім він роззувся і, добре помивши ноги, присів на лавку край стола. Якийсь хвилюючий сором все ж таки сковував і не покидав його, а її неначе ні. Вона і соромилась, і ні. Вона ходила по хаті, носила йому до столу страви. Вона сповняла свій, одній лиш їй начертаний начебто закон.
Вони щось їли удвох і уникали читать бажання одне у одного в очах, та та й було воно, і говорили все про те про се, соромлячись мовчання. Часом вони стрічалися очима, коли рвалася нитка розмови, і тоді вони переставали дихати й жувати їжу. Вони ніби кам’яніли обоє і вдивлялися одне в одного до дна. Коли отак їм стало нічим дихать раз, Олеся застогнала вся і притулила руки до грудей.
— Ой Боже мій! Що ж воно буде з нами?
Коли у хаті стало темно, вона зважилась перша. Підійшла до полу і довго-довго слала мовчки чисту полотняну постіль. Вона виймала з материної скрині нові рядна, напірначі, рушник, поклала дві подушки рядом, задумавшись на мить, і принесла знадвору квітів.
Тихо було в хаті. Тільки далеко десь гупали важкі гармати та часом торохтів у небі далекий чужий самольот.
— Не дивись на мене,—попросила Олеся і, важко зітхаючи, одягла нову сорочку. Василь чув, як стугоніло його серце.
— Як у мене б’ється серце...
— І у мене,— сказала тихо Олеся.— Ой... Іди сюди.
Вона стояла коло ліжка у довгій мережаній сорочці. Місяць
освітлював її з вікна.
— Як тебе звуть?
— Василь.
— А мене Олеся. Дай руку.
Вона притулила його руку до свого серця.
— Я ніколи тебе не забуду,— сказала вона журно і строго і поцілувала Василя в щоку коротким холодним, немов дитячим, поцілунком.
— Скажи і ти оці слова.
Василь повторив слова і сам не пізнав свого голосу, такий він був низький і урочистий. Василь прозвучав увесь, усім своїм єством, як дзвін.
Раптом задзеленчали шибки. Низько над самою хатою проревла страшним ревом велика зграя ворожих літаків. Загриміли бомби на шляху за селом.
— Прощайте! — лунав десь здалека голос парубка.
— Ой діточки ж мої, діточки...—жалібно голосила понад шляхом розлука.
Воші довго лежали мовчки, прислухаючись мимоволі до криків. Потім Олеся розказала Василю, що це плаче її тітка Мотря, у якої забрано вже до армії чотирьох синів.
— А це вже п’ятий прощається, Іван,— останній.
— Так,— зітхнув Василь,—як гарно ти пахнеш любистком.
— А ти, коли дишеш, пахнеш огірками, огірковим листом.
— І ти...
— І ти...—прошептала Олеся.
Хтось стукав у двері сусідньої хати..
— Хто тут? — почувся глухий голос.
— Це ми, тату, ми! — стогнуть сини під дверима. Прочинилися двері. На порозі літній чоловік Купріян Хуторний.
— Защитники отечества?
— Все пропало, тату. Пустіть.
— Не пущу. Я царя захищав. А ви свою владу одстояти не можете.
— Броня тонка, тату!
— Брешете, дезертири! — І Купріян грюкнув дверима.
Упав тоді один на призьбу під вікно і гірко заридав.
А другий під дверима:
— У нас, тут, генерал пропав. Застрелився, бодай його сира земля не прийняла. Розгубились ми.
— Ідіть до полковника!
— Не знаємо, де він, чорт би його душу забрав нехай.
— Ідіть, доганяйте.
— Мости, тату, зірвані. Плавати не вмієм.
Вони вдивлялись одне в одного широко розчиненими очима:
— Так тебе зовуть Василь?
— Так.
— Василь, Василь, а я Олеся. Поцілуй мене, Василику. Я така щаслива.
— А чого ти плачеш?
— Ні, я не плачу. Так мені тарно.
— Рідна моя. Чого ж ти плачеш?
— Це ж ти плачеш, Василику. Ти не забудеш мене?
Палали жита і села на темному обрії. Брели по темному
полі череди бездомні. Якісь вершники пролітали темними шляхами.
Прокляті люди падали на парашутах в жито. Щось кричало, та одинока жінка плакала з дітьми на шляху над убитою коровою.
Вони вірили і не вірили, що вони вже чоловік і жінка.
— Знаєш, Василику,— шептала Олеся, нахиляючись над його лицем,— коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше життя не скажем одне одному поганого слова. Правда?
— Правда.
— Ми навіть не подумаємо злого. Правда?
— Правда.
— Правда?
— Правда.
— Ми будемо так ладно жити, як ніхто в світі. Правда?
— Так.
— Ти не забудеш мене?
— Ні.
— Ти найдеш, одвоюєш мене?
— Найду, одвоюю тебе.
Неначе зійшлися століття простої народної любові, що сіє дітей на нашій родючій землі. Зійшлися століття горючих прощань української дівчини-жінки, оспіваної в журних піснях народу.
Почало світати. Пом’якшали тіш у хаті, і прощання протирало вже свої очі десь там, у сінях за дверима.
— Кажи мені ще, Василику, красиві слова, кажи,—припадала Олеся до Василевого плеча—Уже кінчається ніч. Вже скоро прощатись пора.
— Слухай, Олесю...
Довго говорили вони на світанку. Вони ніби виросли обоє за цю ніч. А невблаганна неминучіть розлуки ніби освітлювала особливим світлом їх почуття.
Перед ними за цю ніч розчинилося неначе нове бачення речей, сумне, але ясне і чітке, і ясними, чіткими були його, Василеві, слова, що їх він у собі ніколи неначе й не сподівався знайти.
— Ні, я не забуду тебе, Олесю. Не забуду ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою... Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кинули тебе і на Дніпрі не вмерли, простив я тебе наперед, така вже наша доля, і ти мене прости,— сказав схвильовано Василь, дивуючись своїм надзвичайним словам.
— Прощаю,— сказала Олеся,—тільки найди мене.
— Найду,— сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними великими руками.— Коли ж так станеться, що не найду,—може, уб’ють мене, чи вибухну я десь, мо’, на фугасах і розлечуся шматтям по полю, так що і кісток моїх не знайдуть для могили, я все одно вернусь до тебе! Я пам'ятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось за вікном! Я зрозумів, Олесю,— стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога... Олесю,— сказав Василь, подумавши трохи,— який же непотрібний, млявий прийшов я вчора до твоєї хати.
— Я тебе простила.
— Я бачу. По великості жіночої душі своєї. Ти, Олесю, одкрила мені світ.
Вони розійшлися ранком рано-рано, до схід сонця, у холодній росі, коло перелазу за садком.
Гітлерівці входили в село, в’їжджали на мотоциклах, автомобілях, на гарматах, на танках, веселі, вдоволені. Засмалені сонцем, закурені, мокрі од поту обличчя вилискували радістю і здоров’ям. Грали на губних гармошках, окаринах і трикутничках щось німецьке.
Чимало солдатів ішло зовсім без зброї, обнявшись парами, трійками, і весело насвистували. Але більшість їла що попало: огірки, яблука, груші, сливи, хліб.
Вечоріло. В концентраційному таборі в проваллі за селом невільники позалазили в нори і ляскали зубами од холоду. Під осіннім холодним небом табір здавався великим ктадовишем
розритих могил, де лежали на дні живі небіжчики. З одної могили тихо підносилася вгору пісня про горе. І не про людське, цур йому, гіркому та некрасивому, а про горе чайки-небош, що давно-давно колись вивела була чаєнята при битій дорозі. Про далекі чумацькі шляхи і про веселих, безжурних ніби чумаків, що все співали собі, за волами йдучи, та й зігнали чайку, чаєнят забрали. Як билася чайка об дорогу, як припадала вона до сирої землі, як жалібно благала співців подорожніх: «Ой верніть мені чаєнята, я їх рідна мати». Над табором стояв солодкуватий трупний сморід і великий невимовний смуток.
За колючим дротом сидів Лаврін Запорожець і плакав.
На темне небо повиходили зорі.
Запорожець подивився вгору. Небо було велике, урочисте, вічне. Далекі зорі освітлювали його холодним байдужіш світлом. Почуття вічності і безмежності світу спустошило його трудну душу і трохи заспокоїло.
«Що смерть моя і смерть моїх дітей? —думав Запорожець.— І що мої мізерні муки, коли зникають в небуття тисячі наших людей. Гинуть родини, гинуть роди без числа і краю...»
— Лаврін... Лаврін..— неначе почувся йому здалека жіночий гук.
Запорожець підвівся і став прислухатись.
— Лаврін... Це ти, Лаврентій? Я принесла тобі їсти! Хліба, картоплі і гниличок...
Він пізнав голос Мотрі Левчихи. Вона притаїлась десь у кущах і тихо-тихо гукала.
— Я зараз покладу коло дроту і втечу'. А ти забери та нікому не давай, наїдайся, чуєш? А ранком доїси, дужчий будеш, чуєш?
— Чую,—глухо відповів Лаврін.
— Дивись, я біжу,—тихо погукала Левчиха. І вибігла з кущів просто до нього.
Прогримів постріл—р-р-р...
— Ай! — неначе злякалась Мотря і швиденько упала мертва в пісок. Вузлик пролетів з розгону трохи вперед і впав коло дроту.
І дающа права рука її теж простяглася з розгону вперед і поникла.
Запорожець припав до землі і швидко поліз до дроту. З усієї сили він простяг руку до хліба і не дістав.
— Тітко,—прошепотів він, хватаючи пальцями пісок.
Не вернемось, чайко, ти матінко наша.
З’їли твоїх чаєняток, добра була каша.
Розносився з ями над табором тихий чумацький реквієм. Невмирущий голос сивих століть лунав у темряві над терковими дротами.
Над мертвою Левчихою стояв Максим Заброда. На грудях на ремені блищав у нього автомат. Запорожець встав, і вони зразу впізнали одни одного.
— Гарно співає недоля,— тихо сказав Заброда.— По собі знаю. Співав я оце в Сибіру по ночах, ой як співав! Де той і голос брався. Було, всі люди плачуть.
Заброда переступив через труп Левчихи і підійшов до дроту.
— Сьогодні б не мішало затягти й тобі що-небудь, га? Прийшов послухати. Заспівай що-небудь, чуєш?
— Се ти вбив? — тихо спитав Запорожець.
— Кого? —-Заброда оглянувся.—А, Левчиха... Та що Лев-чиха? Мені тебе ось жалько. Ой, болітиме, Лавріне! Зірвуться з твого язика і партизани, і зброя, та буде пізно. Жалько.
— Не треба мені твого жалю.
— Така душа в мене. Ненависть моя до тебе, Лаврін, давня,—як старі пранці, а от прийшов твій смертний час — жалько... Мо’, щось придумаєм, га? Скажи, де партизани й зброя?
Заброда близько-близько заглянув Запорожцю в очі. Запорожець зціпив зуби:
— Іди од мене, сатана. Іди погавкай офіцеру, що на мені землі ти не заробиш. Іди!..
— Ну, що ж, вічна тобі пам’ять за таку вдачу. А я, дурний, подумав був...
— Що? Заробить на партизанах? Йуда!
— Еге. Христос найшовся. Я вже заробив і так немало в Сибіру. Хто мене туди загнав з батьками? Хто?
Заброда підняв кулаки і весь затрусився.
— Зводив ти зі мною рахунки по Марксу за століття... Тепер я з тобою по Гітлеру зведу. Ось завтра буде мій ювілей, зап’єм совіцьку владу і Левчиху...
Левчиха лежала маленька і чепурненька у святковій одежі. На ній була чиста сорочка, яку вона давно вже тримала у скрині про смерть, і старовинна довга безрукавка, і нова спідниця чорна у синіх дрібних квіточках. А на шиї навіть низочка дрібного коралового намиста з дукачем ще з дівочих літ. Вона немов передчувала свою смерть. Вічний покій вже розливався по її чолу. Воно ніби світилося у присмерку.
— Бач, паскуда, прибралась, мов на Паску!
— Не смій так говорити про неї, чуєш! —розгнівався Запорожець.— Не смій, вона свята.
— Хто?
Заброда кинув на пісок автомат і підійшов до самого дроту.
— У... ти... боїшся?
— Хто-о?..
Далі вони не витримали і вчепилися, схопивши один одного за руки через дріт. Вони почали ламати один одному руки і пальці. Потім вони обнялися і довго душили один одного через дріт.
— Тихо, не хрипи! Тихо!..
— Тихо! Чуєш?
Довго говорили вони на колючому дроті. Говорили про владу, про землю, про соціалізм. Говорили про куркулів, про заслання, про страждання на чужині, про голод, про смерть, про зради.
Вони плювали один одному в очі Сибіром і стражданням, голодом і смертю. Вони плювали один одному в лице Гітлером, німецькими погромами і пожежами, шибеницями, рабством і шаленою ненавистю до Гітлера усього світу. Ненависть розбушувалася в їхніх полум’яних душах і виривалася з них страшними вибухами одна проти одної.
Вони били один одного важкими іржавими уламками своєї важкої історії і стогнали обидва від ударів. Вони то одходили один від одного, то сходилися зовсім близько, і промовляли один до одного, і знову хватали один одного, і вдивлялися один одному в блиск очей і зубів у темряві.
Вони давили один одного і притискали груди і голови до дроту, і колючий дріт вгрузав у їхні чола, і кров стікала з них, і ненависть, і пристрасть.
— Тихо, тихо...
Вони говорили про Москву, і коли Заброда сказав, що Москва вже здалась, Запорожець з усієї сили ударив Заброду, кулаком у лоб так, що іскри полетіли з нього, як з труби.
— Брешеш!
— Не брешу... Сам чув по радіо... Пусти!
— Бреше ваше собаче радіо!.. Чуєш, кажи, що ти брешеш? Кажи, або я тобі зараз голову одкушу!
— Пусти!.. Ай!..
— Не пущу! Подай мені хліб! Подай мені хліб, кажу тобі!..— хрипів Запорожець.
— Не подам... тихо...
Вони говорили потиху й поволі, ніби нехотя, утомившись, і тоді слова виривались з їх уст, як одинокі постріли, то раптом, коли гострота антагонізму починала знову роздирати їхні гарячі душі, вони розстрілювали один одного в упор шаленими ураганами словесного вогню.
Тоді піна закипала у них на білих губах і бризки вилітали з уст і здавшійся іноді іскрами, як у розлютованих драконів.
— Пусти мене!
— Пусти! Ай, ай, а!..
Часом вони з високих верховин свого двобою падали, очевидно, од великої втоми, до звичайних образ і диміли один на' одного гидкими брутальними лайками.
— Пусти... твоїй матері! Пусти, не души мене... пусти, ну, жидівський батько! Злидень!
— А.. Німецький пес... Лакиза німецька... Ай... Пусти!..
— Ага, просиш, гаде?.. Ось завтра повитягаємо з тебе жили. Наріжемо зірок з твоєї клятої шкіри.
— Ріжте, чорг вашу душу бери.
— Сам буду різати. Чуєш? Упаду перед офіцером на коліна, випрошу. Сам!..
— Слухай, ворогу мій. Ти ж людина. Подумай...
— Ці самі слова я тобі теж колись говорив, коли ти виселяв мене до Сибіру.
— То була наша внутрішня справа. А зараз Батьківщина гине, Україна!
— А що мені Батьківщина?
— Батьківщина — все!
— Га? Все? Я все віддам, аби помститись на тобі за свою образу!
— О, самогубець клятий!
— Я жертва класової боротьби. Я в’язень!
— Якщо ти людина, а не диявол, то мусиш знати, що часом в’язні й судді повинні битись поруч, коли Батьківщина гине!
— Хай гине, хай!
— Слухай, нечиста сило, невже тебе породила земля наша? — Запорожець відштовхнув Заброду.
— Що ж ви наробили, німецькі запроданці? — сказав Запорожець, коли Заброда підвівся і знову підійшов до нього.— Звідки ви налетіли, чорні круки? Чуєш, темна сило? Все одно ж пропаде ваш Гітлер. Дарма що я загину, не страшно мені смерті. Чуєш? Та страшно мені, коли подумаю, де ж погниють кості обдурених Гітлером бідних селюків наших? У яких Афри-ках, в яких Скандінавіях? У яких пісках та в чиїх морях?
— У Сибіру,— глухо промовив Заброда і схопив Лавріна за руку.
— У... Пусти, не крути руку, німецький раб!
— Хто раб? Я раб?
— Ти... А ти думав, хто ти?
— Я...
— Ага. Плачеш?
— Я не плачу. Сам ти плачеш, гад! Чого ти плачеш? Оплакуєш долю, проклятий.
— Іди геть! Я не-хочу говорити з тобою,— сказав Запорожець.— Облиш мене одного. Я хочу перед смертю трохи поду-
мати. Іди. Я хочу очиститись од твого дотику. Я народний партизан, чуєш? А ти... труп. Мертвий ти!
Запорожець подивився на Левчиху.
— Подай мені хліб, чуєш! Хліб подай! Я його не буду їсти. Я поцілую його.
— Не подам!!! —осатанів Заброда і почав шалено топтати вузлик з чорним хлібом і мертву Левчишину руку.
Запорожець неначе скам’янів увесь. Він побачив свою смерть — ось вона, топчеться зовсім близько, люта, невблаганна. І стрепенулася у Запорожця нелюдська жадоба життя. З широких українських степів, з ярів і темних байраків повіяло на нього смалятиною історії, головешками, димом і кривавою парою.
Пристрасть боротьби і помсти, вся воля, весь розум спалахнули в ньому з такою страшною силою, що він в одну мить ніби возвівся в якийсь надзвичайний ступінь, близький до вибуху.
— Стій, собако! Не смій топтати! — прохрипів він і страшно блиснув очима.
Заброда спинився.
— Га?.. Ага!..— несамовито агакнув він, роззявивши рога, і повернувся до Запорожця.
І кинулися вони на дріт іще раз мовчки, ударились грудьми, обнялися, і ось тут тільки Заброда відчув, що він загинув.
Це був уже не той Запорожець. Немов залізними обценьками вчепився він в Заброд, обняв його, зірвав з землі, підняв, тяжко хекнув, з усієї сили шарпонув на себе і пришс горлянкою до дроту.
Порвався дріт. Тоді, вхопившись голою рукою за порвану дротину, Запорожець закрутив її навколо Заброди і зав’язав йому на жилуватій шиї смертний вузол.
Потім він кинувся на дріт. Залізні колючки впивалися йому в босі ноги, в руки, в груди. Вони рвали, роздирали в шмаття його шкіру, але він не помічав уже нічого.
Він виривався на свободу.
— Гальт! — гавкнув з-під дерева Людвіг Крауз і, витягаючи поспішно з дерев’яної коробки маузера, кинувся до Запорожця. Він не сподівався такого повороту дії. Запорожець стояв уже на загороді.
— Гальт! —гукнув він ще раз уже коло самого дроту і прострелив Запорожцеве обличчя майже впритул. Стріляти вдруге йому вже не судилось. Блискавичним стрибком Запорожець насів йому зверху і вбив одним ударом кулака в ухо. Удар був такий страшний, що офіцер умер в одну мить.
Але Запорожець уже не міг спинитися. Він виплюнув офіцеру в лице десяток своїх зубів і бив його по мертвій голові з нелюдською силою.
Заторохтіли постріли. Тоді Запорожець схопив Забродин автомат і випроставсь—увесь в крові, гарячий і натхненний.
— Гей! Піднімайтесь, хто сильний та дужий! Гей, хто жити хоче, вилізай з могил! Вставайте, гей!
— Гальт! — кричали німці в вартівні.
— Розгинайте спини! Ламайте дроти!
— Не тікайте, дядьку. Стріляю! Що ви робите?
— Гальт! Гальт!
— Не тікайте, бо ми пропали! Не тікайте, стріляти будем! — кричали поліцаї.
— Ура-а-а! — загриміло в таборі.
— Вперед, брати! Ура-а-а!
І вилізло з могил, з печер, із ям все, що було за дротом, все розігнулось, встало і ринулось на дротяний паркан з такою силою, що він упав і вгруз в пісок під тисячами ніг в одну хвилину.
— Свобода!
Уже передні лави досягли кущів, коли ж ударили з кущів з десятка автоматів в саму гущавину людську. Множество людей покотилося додолу, застогнало. Дехто у темряві спинивсь.
— Не спиняйтесь, не спиняйтесь, бо пропали всі!
— Слухай,—гримів Запорожець,— слухай!
Такого ще не бачив ні український місяць, ані зорі. Запорожець один знищив половину ворожих автоматників. Для нього ніби не існувала темрява. Він бачив усіх і все. Він виводив людей на волю, туди, де було закопано зброю.
— Ні кроку назад! Вперед, за мною, вперед!
— Стій, назад! Не губіть нас! Назад! Стріляємо! Огонь! — ревли поліцаї.
Ніхто не відступив, ні одна душа. Так хотілося жити.
Плигали з кручі в Десну навіть ті, що зроду не плавали, і, не уміючи, перепливали, перелізали Десну, дивуючись своїй надзвичайній владі над водою.
Тільки деякі, у кого од голоду не вистачало сили чи пристрасті, чи хто був ранений, ті не змогли перемогти свого невміння плавать. Вони загинули у чистій деснянській воді, не помічаючи, що вони тонуть. Та і в останню рокову мить їм ще здавалося, що линуть вони на свободу, і радість не покидала їх до самісінької смерті.
І тільки де-не-де виринала трудяща рука, ніби посилаючи живим свій останній привіт.
— Прощайте!.. Потопаю...

 

Ми ВКонтакті

| Зворотний зв'язок | Карта сайту |